— Із собою треба мати пляшку горілки й закуску, — каже 62-річний Микола Карась, завідувач хірургічного відділення третьої міської лікарні Черкас. Погоджується взяти мене на полювання на кабана.
Виїжджаємо о 3.30 у суботу. Надворі -1°С. Їдемо в Холодний Яр. Це — Чигиринський район. Доки їдемо, Микола Карась інструктує:
— Значить, стріляти не будеш. Гнатимеш звіра на мисливців. Головне — весь час голосно кричати й не губити своїх сусідів. На місці видадуть яскраву накидку. Це, щоб мисливець зі звіром не переплутав.
О 4.30 заїжджаємо в село Медведівка. За годину збираються з 30 мисливців. Декілька ідуть понад Тясмином полювати зайців. Решта — на кабана.
Єгер — кремезний сивий Богдан. Він проводить інструктаж. Мисливці обступають його колом. У центрі сідає пес — 9-річний курцгаар Санчо. Під час промови починає підвивати. Потім збивається на гавкіт.
— Цить ти! — говорить Богдан. — Тобі слова не давали. Хлопці, свиню й козу не бити. Лише кабана й цапа. Вимкніть мобільні телефони.
Виїжджаємо в поле. Мисливці стають на номери.
— Номери — це ті, що сидять у засідці, — пояснює один. — Загінці — ті, хто гонять звіра на них.
Загінців везуть якнайдалі. Біля ніг умощується лайка — 1,5-річний Дік.
— Він боїться, курва, — пояснює господар. — Кабанячого духу всі бояться. Навіть кабани, якщо чують старого сікача, підібгають хвости. Днями вийшли з Діком у кукурудзяне поле. Він почув кабана й до мене. Підбіг і тулиться до ніг. Оце такий "кабанятник".
Загінців розставляють на відстані 100-150 м один від одного. Мені випадає йти краєм кукурудзяного поля. Знаю, що восени кабани пасуться там. Дорогою непомітно збочую й виходжу на ріллю. Далі йду ярами. У заростях де-не-де трапляються кабанячі лігвиська — прим'ята й столочена трава. Проходжу кілометри 2. Кабанів не видно. Хтось із мисливців каже, що чув постріл.
— Це я лиса підняв, — говорить Павло Тихенко. У лівій руці тримає тварину. — Дуже гарна шкура. Я дивився, жодної блохи немає.
Убиту тварину кладуть біля рушниць. Хтось згортає лисові хвоста півколом. Здалеку здається, що звір спить.
— А тепер треба випити за першу кров, — каже хтось.
Підганяють два автомобілі. На капоти ставлять наїдки. Мисливці п'ють по чарці.
— Юра! — гукає мене Карась. — Іди попробуй м'ясо дикого кабана. Це я минулого разу вполював невеличкого.
За кілька хвилин їдемо з поля в ліс. Микола Карась бере мене в засідку. Ховаємося за деревами.
— Головне — сидіти тихо й не ворушитися. Як наляканий звір біжить, то найбільше реагує на рух.
Сидимо годину. Ніхто не пробіг. Йду ще в одну загонку. Разом із напарником забираємо трохи вліво. На номери не виходимо. Вони залишаються збоку. Повертаємося до мисливців. Ті сердяться. У лісі сутеніє.
— Йдемо в останню загонку, — пояснює єгер.
Знову йду на номер із Карасем. Сідаю на повалений стовбур. За півгодини починаю куняти.
— Ось бачиш там мертва зона, — шепоче Микола Карась. — У той бік стріляти не можна. Там сидить на номері інший мисливець.
За кілька хвилин повз нас пробігають троє диких кіз. Карась стріляє. Тварини пришвидшують біг. Одна зупиняється і прислухається. Мисливець стріляє знову. Коза схоплюється й легко біжить. За 20-30 м починає заточуватися й падає. З лісу вибігає собака. Кидається на тварину. Рве за горло. Мисливці відганяють пса.
— Це не коза, а цап, — пояснюють. — Бачиш роги? У кіз їх немає. На рогах три відростки. Значить, цапу 3-4 роки.
Роздивляються рану. Куля увійшла на спині біля лопатки. На тому місці шерсть ніби хтось бритвою вибрив. Селезінку вбитої тварини віддають собаці. Серце й легені лікар забирає собі. Каже, що такий ритуал. М'ясо забирають місцеві мисливці. Увечері варитимуть з нього суп.
2 
1
Коментарі
1