Ничего бесплатного в СССР не было. Мы переплатили за все, чего не просили

Сейчас мы даже имеем право тосковать по стране, в которой ни дня не жили

Червневе соціологічне опитування КМІС про ставлення до розпаду СРСР здивувало не самих лише аналітиків, і не тільки тому, що відповідно до сьогоднішніх цифр аж ціла третина нашого населення досі переживає жаль і скорботу з приводу найбільшої, за словами Путіна, трагедії минулого століття, і зовсім не тому, що із заходу країни до її сходу частка цих людей збільшується, відповідно, від 15 до 49%. Це все досить зрозумілі настрої та прогнозовані відсотки, які цілком збігаються з електоральними вподобаннями, що побутують у нас ось уже три десятиліття без суттєвих змін і доповнень.

"Іншого народу в нас немає", – терпляче зреагує стоїк. "А могло бути й гірше", – цинічно додасть скептик. "Добре, що третина, а не половина чи три чверті", – невиправно зрадіє оптиміст. І нібито всі троє мають свою рацію – кожен окремо й усі разом. Авжеж, це трюїзм: кожен народ, який перебуває на певній стадії свого розвитку, є лише таким, яким він є в цей історичний момент, але міг бути гіршим – та ще й набагато. Тож і немає за чим особливо побиватися через те, що третина наших людей має резони і почуття ставитися до розпаду СРСР точнісінько так само, як Путін.

Тоталітаризм на безпечній часовій відстані – це ностальгія плюс загидженість нашого інформаційного поля невмирущими мітологемами. Тому здивували не фантомні болі людей за 50 (і що старші вони, то сильніша ностальгія), а досить високий відсоток жалю за Союзом серед вікових груп, які або мали його в досвіді у малосвідомому віці і досить-таки кризових соціяльно-економічних умовах (30-39 років – 17,5%), або й не мали його в досвіді взагалі (18-29 років – 14,3%).

Яким чином і з чиєю допомогою формуються уявлення людей про життя у країні, якої вони об'єктивно не можуть знати, – вочевидь, тема для окремого соціологічного дослідження. Але такі дивні цифри неодмінно спонукають до пошуку контраргументів.

Дана мені особисто в досвіді та відчуттях найм'якша версія радянського тоталітаризму свого вже опортуністського та занепадницького зразка 1980-х років з частковим плюралізмом думок і зародковими економічними свободами – це вже лише відгомони чогось набагато серйознішого і страшнішого, бо не можна сказати, що цей тоталітаризм був монотонно жорстоким увесь час. Бували часи відносного спокою, коли менше промивали мозок і менше знущалися над тілом. Та все ж він був, цей тоталітаризм, хоч у нього вже мало хто по-справжньому вірив. Я маю на увазі його ідеологічну складову у формі комунізму чи "соціялізму з людським обличчям", уже в одній назві якого крилося визнання, що досі обличчя було геть нелюдське. Авжеж, усім відомо, що на авторів цієї ризикованої концепції наприкінці 1960-х років у Чехословаччині чекало швидке й жорстоке нагадування про те, що "соціялізм з людським обличчям" під кремлівським домінуванням – оксюморон.

У певному сенсі моєму поколінню пощастило – йому трапилася саме охляла версія тоталітаризму. Втім про той час мої ровесники часто-густо воліють узагалі не згадувати як про тоталітарні часи. Їм там було здебільшого добре.

На два роки молодший за мене чоловік робить мені каву, розповідаючи, що "советские мультики учили доброму", і він досі їх залюбки дивиться й доньці своїй показує. І взагалі, про що його не спитаєш, він не пам'ятає нічого поганого – ні суспільної несправедливости, ні напівголодного існування, ні черг, ні своєрідности соціяльних ліфтів. На питання, що ж саме йому подобалося, крім мультиків, він не може відповісти нічим посутнім. Бо насправді все нібито добре, що його батьки мали тоді, не йде в жодне порівняння із сьогоднішнім днем. Просто тому, що об'єктивно нині – краще майже все, ніж було тоді. А те, що він згадує, чомусь неодмінно відгонить загальниками і шаблонами, які вкладаються у дві великі мітологеми: "какую страну развалили!" і "Советский Союз всё вам дал".

Перша зі згаданих мітологем ґрунтується на суто російському ресентименті з приводу втраченої величі країни, яку перемогли конкретні – а часто-густо й цілком абстрактні – зловорожі сили. Гадаю, протистояти цьому твердженню найлегше. Емоційна у своїй суті мітологема втраченого раю руйнується досить примітивним раціональним аргументом: якщо ваша країна була такою великою і сильною, то чому вона так легко улягла розпаду без жодного пострілу зовні й без жодного серйозного внутрішнього соціально-політичного потрясіння?

Не думаю, що з любителями найсмачнішого у світі морозива такий аргумент конче спрацює, але спробувати можна. Я кілька разів його вживав у розмовах із поколінням своїх батьків. У них, як правило, горять запобіжники. Бо й справді: невже Чорнобиль, війна в далекому Афганістані чи падіння цін на нафту могли серйозно похитнути по-справжньому могутню країну? А якщо похитнули, то чого вона була варта?

Трохи складніше з мітологемою "это всё вам дал Советский Союз" або "это всё тебе досталось бесплатно в СССР". Вона не менш емоційна за першу, але за уважнішого погляду виявляється ще менш притомною. Людина, яка вдається до цього прийому, виконує маніпулятивний кульбіт, немовби уособлюючи в цей момент Радянський Союз, "который всё вам дал". І от нібито саме їй ти мусиш віддати якийсь символічний борг, тобто визнати, що хтось тобі "просто так" давав, а ти "просто так" брав, а тепер виявляєш чорну невдячність. Тому виходить, що ти саме їй щось винен і мусиш виправдовуватись, дякуючи або за безплатну радянську школу з елементами комунофашизму, або за безплатну стоматологію без анестезії, або за безплатний дитсадок із нянечками-садистками.

Це не метод. Не варто виправдовуватися. Почувши про щедру соціяльну політику і безплатну медицину з освітою, неодмінно варто згадати про три покоління родичів, які вбивалися на війнах, гарували в колгоспах, стояли по дві зміни на заводах оборонного комплексу, виконуючи дикі й часом цілком безглузді плани і норми. Треба не забути про мільйони людей у трудових таборах, які кували своєю безплатною невільницькою працею економічну міць "великої країни". Треба згадати про вікна пологового, які виходили просто на ґанок трупарні. Про розлиту в повітрі жорстокість і безжальність до слабких і не таких, як усі. Про те, що ви ходили роками в одному светрі, а ваша однокласниця їла свіжий огірок у лютому… Кожен може згадати щось своє, особливе.

Про Голодомор і репресії можна не згадувати. І про політичну несвободу теж. І про національне, мовне або релігійне питання теж. Просто тому, що для певної категорії людей усе це сірий шум, а ніякі не аргументи. Натомість аргументом може бути лише тверде переконання, що і ви, і ваші родичі, по-перше, ні про що не просили, а по-друге, навіть якщо щось і "отримали", то не тому, що "СССР всё дал", а тому, що все це "не прошене" дісталося аж ніяк не безплатно. Ми переплатили за все, чого не просили, і не мали жодної альтернативи. А тепер маємо. Нині ми навіть маємо право тужити за країною, в якій ані дня не жили. І ніхто в нас цього права не забере.

Публикуется на языке оригинала, с разрешения издания "Збруч"