Нічого безплатного в СРСР не було. Ми переплатили за все, чого не просили

Нині ми навіть маємо право тужити за країною, в якій ані дня не жили

Червневе соціологічне опитування КМІС про ставлення до розпаду СРСР здивувало не самих лише аналітиків, і не тільки тому, що відповідно до сьогоднішніх цифр аж ціла третина нашого населення досі переживає жаль і скорботу з приводу найбільшої, за словами Путіна, трагедії минулого століття, і зовсім не тому, що із заходу країни до її сходу частка цих людей збільшується, відповідно, від 15 до 49%. Це все досить зрозумілі настрої та прогнозовані відсотки, які цілком збігаються з електоральними вподобаннями, що побутують у нас ось уже три десятиліття без суттєвих змін і доповнень.

"Іншого народу в нас немає", – терпляче зреагує стоїк. "А могло бути й гірше", – цинічно додасть скептик. "Добре, що третина, а не половина чи три чверті", – невиправно зрадіє оптиміст. І нібито всі троє мають свою рацію – кожен окремо й усі разом. Авжеж, це трюїзм: кожен народ, який перебуває на певній стадії свого розвитку, є лише таким, яким він є в цей історичний момент, але міг бути гіршим – та ще й набагато. Тож і немає за чим особливо побиватися через те, що третина наших людей має резони і почуття ставитися до розпаду СРСР точнісінько так само, як Путін.

Тоталітаризм на безпечній часовій відстані – це ностальгія плюс загидженість нашого інформаційного поля невмирущими мітологемами

Тоталітаризм на безпечній часовій відстані – це ностальгія плюс загидженість нашого інформаційного поля невмирущими мітологемами. Тому здивували не фантомні болі людей за 50 (і що старші вони, то сильніша ностальгія), а досить високий відсоток жалю за Союзом серед вікових груп, які або мали його в досвіді у малосвідомому віці і досить-таки кризових соціяльно-економічних умовах (30-39 років – 17,5%), або й не мали його в досвіді взагалі (18-29 років – 14,3%).

Яким чином і з чиєю допомогою формуються уявлення людей про життя у країні, якої вони об'єктивно не можуть знати, – вочевидь, тема для окремого соціологічного дослідження. Але такі дивні цифри неодмінно спонукають до пошуку контраргументів.

Дана мені особисто в досвіді та відчуттях найм'якша версія радянського тоталітаризму свого вже опортуністського та занепадницького зразка 1980-х років з частковим плюралізмом думок і зародковими економічними свободами – це вже лише відгомони чогось набагато серйознішого і страшнішого, бо не можна сказати, що цей тоталітаризм був монотонно жорстоким увесь час. Бували часи відносного спокою, коли менше промивали мозок і менше знущалися над тілом. Та все ж він був, цей тоталітаризм, хоч у нього вже мало хто по-справжньому вірив. Я маю на увазі його ідеологічну складову у формі комунізму чи "соціялізму з людським обличчям", уже в одній назві якого крилося визнання, що досі обличчя було геть нелюдське. Авжеж, усім відомо, що на авторів цієї ризикованої концепції наприкінці 1960-х років у Чехословаччині чекало швидке й жорстоке нагадування про те, що "соціялізм з людським обличчям" під кремлівським домінуванням – оксюморон.

У певному сенсі моєму поколінню пощастило – йому трапилася саме охляла версія тоталітаризму. Втім про той час мої ровесники часто-густо воліють узагалі не згадувати як про тоталітарні часи. Їм там було здебільшого добре.

На два роки молодший за мене чоловік робить мені каву, розповідаючи, що "советские мультики учили доброму", і він досі їх залюбки дивиться й доньці своїй показує. І взагалі, про що його не спитаєш, він не пам'ятає нічого поганого – ні суспільної несправедливости, ні напівголодного існування, ні черг, ні своєрідности соціяльних ліфтів

На два роки молодший за мене чоловік робить мені каву, розповідаючи, що "советские мультики учили доброму", і він досі їх залюбки дивиться й доньці своїй показує. І взагалі, про що його не спитаєш, він не пам'ятає нічого поганого – ні суспільної несправедливости, ні напівголодного існування, ні черг, ні своєрідности соціяльних ліфтів. На питання, що ж саме йому подобалося, крім мультиків, він не може відповісти нічим посутнім. Бо насправді все нібито добре, що його батьки мали тоді, не йде в жодне порівняння із сьогоднішнім днем. Просто тому, що об'єктивно нині – краще майже все, ніж було тоді. А те, що він згадує, чомусь неодмінно відгонить загальниками і шаблонами, які вкладаються у дві великі мітологеми: "какую страну развалили!" і "Советский Союз всё вам дал".

Перша зі згаданих мітологем ґрунтується на суто російському ресентименті з приводу втраченої величі країни, яку перемогли конкретні – а часто-густо й цілком абстрактні – зловорожі сили. Гадаю, протистояти цьому твердженню найлегше. Емоційна у своїй суті мітологема втраченого раю руйнується досить примітивним раціональним аргументом: якщо ваша країна була такою великою і сильною, то чому вона так легко улягла розпаду без жодного пострілу зовні й без жодного серйозного внутрішнього соціально-політичного потрясіння?

Не думаю, що з любителями найсмачнішого у світі морозива такий аргумент конче спрацює, але спробувати можна. Я кілька разів його вживав у розмовах із поколінням своїх батьків. У них, як правило, горять запобіжники. Бо й справді: невже Чорнобиль, війна в далекому Афганістані чи падіння цін на нафту могли серйозно похитнути по-справжньому могутню країну? А якщо похитнули, то чого вона була варта?

Невже Чорнобиль, війна в далекому Афганістані чи падіння цін на нафту могли серйозно похитнути по-справжньому могутню країну? А якщо похитнули, то чого вона була варта?

Трохи складніше з мітологемою "это всё вам дал Советский Союз" або "это всё тебе досталось бесплатно в СССР". Вона не менш емоційна за першу, але за уважнішого погляду виявляється ще менш притомною. Людина, яка вдається до цього прийому, виконує маніпулятивний кульбіт, немовби уособлюючи в цей момент Радянський Союз, "который всё вам дал". І от нібито саме їй ти мусиш віддати якийсь символічний борг, тобто визнати, що хтось тобі "просто так" давав, а ти "просто так" брав, а тепер виявляєш чорну невдячність. Тому виходить, що ти саме їй щось винен і мусиш виправдовуватись, дякуючи або за безплатну радянську школу з елементами комунофашизму, або за безплатну стоматологію без анестезії, або за безплатний дитсадок із нянечками-садистками.

Це не метод. Не варто виправдовуватися. Почувши про щедру соціяльну політику і безплатну медицину з освітою, неодмінно варто згадати про три покоління родичів, які вбивалися на війнах, гарували в колгоспах, стояли по дві зміни на заводах оборонного комплексу, виконуючи дикі й часом цілком безглузді плани і норми. Треба не забути про мільйони людей у трудових таборах, які кували своєю безплатною невільницькою працею економічну міць "великої країни". Треба згадати про вікна пологового, які виходили просто на ґанок трупарні. Про розлиту в повітрі жорстокість і безжальність до слабких і не таких, як усі. Про те, що ви ходили роками в одному светрі, а ваша однокласниця їла свіжий огірок у лютому… Кожен може згадати щось своє, особливе.

Треба не забути про мільйони людей у трудових таборах, які кували своєю безплатною невільницькою працею економічну міць "великої країни"

Про Голодомор і репресії можна не згадувати. І про політичну несвободу теж. І про національне, мовне або релігійне питання теж. Просто тому, що для певної категорії людей усе це сірий шум, а ніякі не аргументи. Натомість аргументом може бути лише тверде переконання, що і ви, і ваші родичі, по-перше, ні про що не просили, а по-друге, навіть якщо щось і "отримали", то не тому, що "СССР всё дал", а тому, що все це "не прошене" дісталося аж ніяк не безплатно. Ми переплатили за все, чого не просили, і не мали жодної альтернативи. А тепер маємо. Нині ми навіть маємо право тужити за країною, в якій ані дня не жили. І ніхто в нас цього права не забере.

Публікується з дозволу видання "Збруч"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Андрій Римарук Ветеран, працівник фонду "Повернись живим"
Остап Українець Письменник, перекладач
Максим Кияк Експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"
Тарас Чмут Голова правління "Українського мілітарного центру"
Надія Романенко Керівниця проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Погода