Сім років тому киянин Віталій Зорін, 33 роки, вперше виїхав за межі України. Відтоді встиг побувати у 80 країнах. До нього приєдналися друзі та знайомі — так виник клуб "Лопухи в пошуках адреналіну".
— Зустрінемося в "Гаражі" на Шота Руставелі. Це бар навпроти синагоги, — пояснив мені хрипкий голос з телефонної слухавки.
Забігши до бару, Зорін кинув на лавку свого жовто-чорного рюкзака. Зняв грубу куртку з капюшоном і підсів до миловидної дівчини, з якою швидко перекинувся кількома словами.
— Пообідаємо? — спитав, коли повернувся і прилаштувався під двигуном внутрішнього згорання, вмонтованого у стіну кафе. — Не хочеш? А я два дні нічого не їв!
Офіціант приніс мандрівникові салат, і той голосно захрустів капустою.
Нам довелося рятувати американку, яка важила 150 кілограмів
— Скрізь був, ось тільки до Антарктиди не доплив, — став розповідати, трохи втамувавши голод. — Місяць тому побували на мисі Горн. Це в протоці Дрейка, між Південною Америкою й Антарктидою. До неї не дотягли якихось 300 кілометрів — перешкодила погода. Проте тепер їдемо на Південний полюс. Там є американська база, і туди нікого не пускають. Але начальником постачання на ній працює українець. З ним домовилися про спільний науковий проект. Беремо з собою астрофізика і будемо при ньому носильниками. Там мешкає дві тисячі людей, є готель, стриптиз-бар, навіть уроки танців дають. Вивчатимемо озоновий шар атмосфери, — Віталій підняв угору вказівного пальця.
Таке життя не надто безпечне. Мав якісь травми?
— Навіть витягував людей з того світу, — він смачно відсьорбнув супу. — Якось, на узбережжі Австралії, перекинувся човен, і нам довелося рятувати американку, яка важила 150 кілограмів. Мене так стиснуло між нею і скелею, що зламалися ребра. Я маю ще одне хобі: інколи чергую на "швидкій" як санітар. В Африці якось підхопив малярію — на цивілізованих Сейшелах. Вкусила за пальця черепаха, коли до неї чіплявся.
Мандрівник розповів, що дорожня сумка в нього завжди зібрана.
— У ній, — почав перераховувати Віталій, — страхувальні мотузки, шоколад, горіхи та сувеніри для дітей Африки — запальнички, ручки, олівці.
А як спілкуєшся з місцевими?
— Спочатку намагаюся зв"язувати іменники та дієслова. Але тебе все одно не розуміють. Злишся, плюєш на все і починаєш лаятися — непорозуміння як рукою знімає.
Без презерватива не обійтися, коли під водою протираєш об"єктив відеокамери
Якось ми, вісім мужиків, їхали маршрутом перегонів Париж—Дакар. Під час перегонів кордон між Мавританією і Сенегалом перетворюється на суцільний базар. Кожен місцевий житель намагається заробити свої 100 доларів. На ці гроші в них можна безбідно існувати рік. На кордоні шум і гамір. Рибалки ловлять рибу, контрабандисти сновигають човнами туди-сюди. Тисячі людей і жодного — знайомого. Усе, думаю, не встигнемо на фініш гонки. Шукаю місце, де б напнути намет. І тут якийсь африканець гукає: "Прівєт!" — "Як ти впізнав, що ми — свої?" — "А на вашому автомобілі написане лайливе слово". І точно, — розсміявся він. — Це був ну дуже вульгарний напис.
Як дружина ставиться до твоїх подорожей?
— Жінки не витримують тривалих розлук, тому дружини в мене немає.
У Європу любиш їздити?
— Торік, на травневі свята, автомобілем проїхали 17 європейських країн. Але там не цікаво. Тебе не лише застрахують, а й одягнуть шлем, застібнуть усі пряжки, прив"яжуть шворкою. Можуть навіть забрати фотоапарат, щоб з нього, бува, не випала батарейка і не розчавила мурашку. А в Африці заплатив 20 доларів — і роби що завгодно. На сафарі заборонено виходити з джипів, але якщо в тебе є "Українська з перцем" — то можна.
Я попросив його вивернути кишені. У них були пігулки "Цитрамон" і "Модіум", перетягнуті гумкою гроші, цифровий диктофон для дорожніх заміток, ліхтарик і купа презервативів.
За 17 років прочитав тільки дві книги
— Без презерватива не обійтися, коли під водою протираєш силіконом об"єктив відеокамери, — пояснив серйозно.
Чимось іще захоплюєшся?
— Не люблю зиму. Намагаюся зайняти себе тоді чимось цікавим. Торік плів макраме. А тепер вчу японську мову. Уявляєш, у японців є лайливі ієрогліфи! — засміявся. — А ще колекціоную ручки з готелів, у яких жив, і "Пепсі-колу" з усіх куточків світу. Ручок назбирав близько тисячі, бляшанок та пляшок "Пепсі" — 130 із 70 країн.
Які книги читаєш?
— За останні 17 років прочитав дві книги. Одну — в Гондурасі, бо там нічого було робити: суцільні руїни майя і піраміди, на які вже надивився. Тож поцупив любовний роман у російської туристки. А другою книгою був детектив Акуніна — читав під час довгого перельоту з Ріо-де-Жанейро до Парижа.
Який автомобіль маєш?
— Зараз — наймаю водія, — ошелешив автомандрівник. Але я фанат "Гольфів" — маленьких машинок із великим двигуном. Відтоді, як продав свій останній "Фольксваген", шукаю жовтий "Порш" — старий і недорогий. Машина рідкісна, тому досі не знайшов.
1972 — народився в Києві, у сім"ї художників
1977 — вперше закохався: у Наташу, в дитсадку
1990 — купив перший автомобіль — "Копійку" кремового кольору
1994 — закінчив Банківську академію
1998 — створив клуб "Лопухи в пошуках адреналіну"
2004 — на Сейшельський островах захворів на малярію
2005 — подорож на мис Горн — через Бразилію, Аргентину і Чилі
3 
1
Комментарии