Василь Волга в СІЗО перечитав "Анну Кареніну" й навчився готувати вінегрет

Перед першим нашим побаченням у СІЗО з чоловіком не бачилися півроку. Василь схуд на 15 кілограмів.

Шість місяців нам не дозволяли бачитися. Листи він ­передавав через адвоката. Той ходив не кожен день, а Василь писав щодня, тому інколи отримувала по кілька. Часто в них були вірші. Я переписую їх на мобільний, щоб перечитувати. Багато вивчила напам'ять.

Наша менша дитина Катя – татова дочка. Торік 29 грудня я взяла її на перше судове засідання. Це був мій день народження. Засідання ознайомлювальне, ніяких допитів, які могли би вплинути на психіку дитини. Катя підійшла до тата, постояла поруч, і раптом через хвилювання носом у неї пішла кров. Від несподіванки вона скрикнула. Суддя попередила, щоб до суду я дитину більше не приводила.

У думках раджуся з ним весь час. Можу щось тихо собі казати чи махнути головою. Люди думають, що я потихеньку божеволію.

Якось  слідчому  захотілося  допитати  мене. Це був ­хитрий хід – зробити з мене свідка, щоб не допустити до захисту. Катя якраз захворіла, й у мене температура піднялася – я не могла встати з ліжка. Слідчий нервував, казав, що я все вигадую. Вночі наснилося, начебто Василя відпустили на побувку додому. І він говорить: ти надто хвилюєшся, а треба відпустити ситуацію. Вранці я подзвонила слідчому: "Якщо мої покази важливі, приїжджайте додому й допитайте мене тут". Суд не прийняв моїх показів, завдяки цьому я можу захищати чоловіка. Наступного дня приходить лист від Василя: "Я позвоню в твой сон, душа поднимет трубку, твой голос, сон­ный он, звучит всего минутку. Я мог бы рассказать о радости и боли, но ты должна поспать, уставшая до боли". Потім він розповідав, що весь той вечір подумки розмовляв зі мною.

Чергу для передачі треба займати з шостої ранку. Буває, літні жінки приїжджають здалеку, везуть клумаки, щоб прогодувати сина або чоловіка – а їм усю домашню їжу повертають, без пояснень. Вони сидять потім на лаві, плачуть.

У черзі є жінка, яка мені симпатизує: якщо я трохи спізнилася й не встигла вчасно записатися – намагається поступитися чергою.

У ізоляторі СБУ годували нормально. А в Лук'янівському СІЗО в перший день його крізь віконце спитали: капусту ­будете? Він погодився, узяв миску, але з'їсти не зміг. Капуста погано пахла, була напівзогнила. Рибу він одразу викинув у туалет. Казав, у камері кілька днів cтояв тошнотворний запах гнилої риби.

У камері чоловік часто готує страву, подібну до плова – варить рис, додає часнику. Капусту відварює по листочку, ріже й теж кладе, заливає все олією й перемішує. Каже, делікатес неймовірний, у камері йде на ура.

Усі крупи мають бути швидкого приготування, щоб ­залити окропом. Передаю рис, гречку й тепер його ­улюблену вермішель мівіну. Один знайомий у СІЗО попередив, що від неї може бути алергія – шкіра червоніє, в піт кидає, потім шлунок доведеться лікувати. Тому беру її мало. Цукор і крупи пересипаю в прозорі пакети: ­приймаючий обов'язково залізе рукою. Ще овочі варені приношу, Василь навчився з них вінегрет робити.

У СІЗО дві жінки продають пиріжки. Ще носять каву, шоколадки, іноді котлети або курку смажену. Приходять о пів на четверту й стають у коридорі, де ми чекаємо побачення. Як нас пускають у коридор, до них вишиковується черга. ­Набирають по 20 пиріжків, щоб передати рідним. Як хтось купує забагато, інші сваряться, бо всім може не вистачити.

Василь порядок у камері навів. Установив чергування, щоб було чисто й прибрано.

Кілька років тому чоловік мав проблеми із хребтом, йому видалили грижу. Від болю непритомнів на моїх ­руках. Нерв почав відмирати. Якби вчасно не прооперували, міг залиши­тися без ноги й прикутий до ліжка. Я сиділа біля ­нього в лікарні, годувала з ложечки, а сама їла лікарняні ­обіди. ­Недавно ми згадували ті часи з усмішкою – як щось ­цікаве й веселе. Мій духівник Олександр Кубеліус сказав, що мине ­років 15, і ми з Василем так само весело згадуватимемо СІЗО.

З духівником Василь познайомився років у 24. ­Недавно Олександр Анатолійович сказав, що йому дорікнули: мовляв, він благословив Василя на держслужбу. ­Відказав: "Я його поблагословляв на заняття політикою, а не на державну службу". Коли стало тяжко, я сама знайшла його. Олександр Кубеліус – протоієрей, має ­вчені ступені. ­Приїжджаю – там маленька дерев'яна церква, їй зо 250 років. Це за Києвом, село Креничі. В сильні морози в ній так холодно, що службу не правлять.

Каблучок у нас немає, це ж не перший шлюб для обох. Два роки жили, не розписуючись. Але якось я поїхала з Василем у відрядження, зупинилися в готелі. ­Жінка на ресепшені підозріло поставилася. Після цього зареєструвалися. Мені подобається бути Владиславою ­Володимирівною Волгою. У дівоцтві я була Калініна.

Був момент, коли після знайомства ми розійшлися й не спілкувалися. Тоді він почав писати для мене ­вірші. ­Тепер знову складає. Вірш про друзів я вивісила у ­Facebook: "И где­-то далеко, за красным горизонтом, от сырости дождя себя запрятав в плед, бредет моя ­судьба под чьим­-то грязным зонтом, вздыхая от тоски моим друзьям вослед".

Добре розумію, що моя квартира під наглядом та прослу­ховується. Полюбила вечори, коли знаю, що вже не прийдуть слідчі з прокуратури чи СБУ. Відверто стежили за мною десь місяць. Спочатку мені здавалося, наче я вчинила якийсь злочин – просто про нього не знаю. Якось ­вечеряли тут (розмовляємо в столичному ресторані "Троїцький". – "Країна"). Біля входу стояли три машини з ­відео­камерами. У кафе сідають за сусіднім столиком, ­ніхто не ховається. Іноді друзі вмовляють: "Посиди ще". Кажу: "Не можу, бо хлопцям теж додому треба".

У камері Василь перечитав один з моїх улюблених романів "Анна Кареніна", взяв у бібліотеці СІЗО. ­Раніше думав, що я асоціюю себе з головною героїнею, його це трохи коробило. Насправді мені подобається Левін, його взаємини з Кіті – а не Вронський. Перечитав ­майже ­всього Достоєвського – у бібліотеці СІЗО не знайшов ­тільки "Братів Карамазових". Хотіла покласти цей роман для нього в передачу, але з інтернет­магазину чомусь принесли книжку, яка починається з 33­ї сторінки.

У подруги закрили брата: вбили міліціонера – потрібно було на когось повісити. Пройшов детектор брехні, у нього стовідсоткове алібі – він таксист, у цей момент підвозив дідуся з бабусею. Вбивця – лівша, а він правша. Але його тримали дві доби. Як вийшов, розказував сестрі, моїй подрузі: "Знаєш, був переконаний, що я це вчинив. Просто збожеволів і тому цього не пам'ятаю". Йому там казали: "Вбивця – лівша? У тебе батько займається єдиноборствами – він тебе навчив вбивати лівою".

Прочитала Андрія Кудіна "Як вижити у в'язниці". ­Подумала: "Як вижити в тюрмі – наче знаємо. А як вижити тим, хто лишився на волі?" Голий посеред базарної ­площі – незахищений абсолютно. Уже не розумієш, що можна говорити, що – ні. Коли розмовляю з друзями телефоном, про кожну дрібницю кажу: "Це був жарт". Бо завтра чоловіка звинуватять, що збирається полетіти на Марс, а у внутрішньому дворику тюрми будує ракету.

×