Німці володарювали в Латвії 700 років, давали свої прізвища латишам. Мій прадід і дід були рибалками, тому отримали прізвище Фішер.
Батько був першим тенором в Опері, а мати, Арія Елксне - поетесою. Вони загинули, коли мені було 13 років. Я жив зі старшою сестрою. Думав, як і вона, стати архітектором.
У 15 років учителька малювання відвезла наш клас до Каунаса, в музей литовського художника-символіста Мікалоюса Чурльоніса. Там я пережив катарсис. Чурльоніс був ще й композитором - малював музику. Зрозумів: якщо можливо щось таке зробити в мистецтві, то я хочу бути художником.
Кілька місяців прожив у Парижі. Для митця там особлива енергетика. Мешкав у Будинку художників. Там із тисячу майстерень, виставкова зала. Люди з усього світу. Робота йде добре. Коли можеш зранку попрацювати, а по обіді піти в музеї подивитися все найкраще із живопису - це дуже надихає. У Парижі я перейшов від пейзажу до метафізичних картин зі снами.
Чотири роки практикую цигун (стародавнє китайське мистецтво саморегуляції. - "Країна"). Займаюся щодня рано-вранці по 2 години. Вкладаю свої стосунки з навколишнім світом у рухи, внутрішні енергії. Через медитацію впорядковую себе. Буває, ставлю конкретну мету: намалювати картину, і на мене сходить сюжет у вигляді малюнка.
Цигун зайняв те місце в моїй творчості, на якому раніше були наркотики. Вони, щоправда, ніяк не стимулювали - у такому стані не хочеться творити. Та й не виходить нічого. У момент сп'яніння здається, що все супер. Зранку дивишся і думаєш: і що ж тут такого крутого?
Є така рослина іпомея - це в'юн, насіння можна купити будь-де. Її вважають дуже психоактивною. Перетираєш зерна, заливаєш холодною водою, випиваєш і вирушаєш у мандрівку. Я потрапив на планету, де все було з полум'я. Літали полум'яні істоти, я міг із ними спілкуватися, як із собаками - на основі гри. Трохи стрьомно, бо вони не зовсім позитивні. Гра була єдиним, у чому з ними можна було знайти точку дотику. Потім це стало сюжетом для картини.
Одну зі своїх робіт побачив на міжпланетному ярмарку мистецтв уві сні. Коли прокинувся, спробував замалювати її, але не виходило. Аж ось телефонує друг із Берліна і, не знаючи, над чим працюю, розповідає про сайт, який створили разом якийсь учений і художник. Я продивився його і раптом знайшов структуру, яку бачив на картині вві сні. Це виявився якийсь генетичний модуль. Так до мене приходить інформація.
Я робив багато соціально-критичних, шокуючих інсталяцій - про тварин, прибульців, усе в чорних тонах. Прийшов до морального банкрутства. Не лишилося причин рухатися в тому ж напрямку - ну скільки можна грузити? Чотири роки нічим не займався, а тоді почав мандрувати. Шукав енергетичні місця - Мексика, Гватемала, Центральна Америка. Був у Криму взимку, коли туди нікого не тягне, на крайній півночі Норвегії, на Кавказі, в Альпах.
У Мексиці в горах є село Сан-Хуан Чамулос. Там головним святим вважають Сан-Хуана, він покровитель місцевих індіанців і дітей. Зайшов там у церкву. Зовні вона нагадувала католицький собор, а всередині все інакше. По периметру стоять скляні акваріуми - ніби художні інсталяції. У них серед якихось мумій лежать дитячі черевички. На підлозі цілими родинами сидять індіанці. П'ють кукурудзяну горілку з кров'ю півня. Діти теж. Щойно вип'ють, впадають у транс, щось бурмочуть. Там відчув присутність якоїсь величезної сили. У Латвії в соборах віра - порожня. Люди ходять туди, аби їх вважали добропорядними громадянами.
Найгірше, ким можна бути для мексиканців, - це ґрінґо. Так вони називають тупих американців у шортах, які не знають і слова іспанською. Вважають, їх можна "розводити", дурити - чинити будь-що.
Коли щось робиш, перетворюєшся із ґрінґо на свого. Якщо малюєш, індіанці можуть годинами мовчки стояти за спиною, дихаючи тобі в потилицю. Потім дуже поважають. Для багатьох це, можливо, перший і останній художник, якого вони бачили.
У Мексиці почуваюсь як удома. Розмовляю іспанською. Там понад тисяча страв із кукурудзи. Від запаху кукурудзяних млинців просто божеволію.
Мені дуже подобається, що українці люблять попоїсти. Це одразу змінює ставлення до життя. Люди набагато доброзичливіші. Простий приклад - ДАІ. Заїжджаєш в Україну, тебе зупиняє даїшник. Ти йому платиш - раніше брали гривень 20 - і задоволений їдеш собі далі. Заїжджаєш у Росію, а там із першим же даїшником потрапляєш у безвихідь. Він починає розповідати, що зараз усе віднімуть, повезуть у в'язницю. Порятунок один - вимолити в нього прощення за величезну суму доларів.
На підлозі цілими родинами сидять індіанці. П'ють кукурудзяну горілку із кров'ю півня. Діти теж. Щойно вип'ють, впадають у транс, щось бурмочуть
Коли тобі зранку пропонують борщ, думаєш: "Ніхто більше на планеті не їсть борщу вранці!". Це надзвичайно круто.
У Гватемалі мене пограбували. На гірській дорозі серед білого дня під'їхали три машини: одна обігнала, друга збоку, третя - ззаду. Зупинилися одночасно, звідти повискакували люди - я стільки пістолетів в житті не бачив. Зв'язали, відвезли в лісок. Працювали годин зо 2 - перерили все. Забрали все, що можна - ножики різні, одяг. Усе, що для живопису, не взяли. Лишилися приємні враження. Після цього піднімаєшся на новий рівень. На інших туристів дивишся згори вниз. Вони ж пороху не нюхали.
Гроші, що їх нормальна людина відклала б для опалення будинку, я витрачаю на мандрівки. Потім позичаю.
Зараз у Латвії важкі часи - ми на першому місці в Євросоюзі за кризою. Ні в кого нічого не купують. Латвія замала країна, щоб художники могли жити з живопису. Навіть класики. Роблю сценографії, підробляю в кіно. Виживають ті, чиї картини беруть закордонні галереї. Тому я й приїхав до Києва - необхідно виходити на ширшу аудиторію.
Мені ніколи не було тісно в Латвії. Тісно може бути будь-де - і в Нью-Йорку, і в Москві. Бо коло людей, із якими спілкуєшся, завжди досить обмежене.
Успіх художника - це збіг обставин. До галерей Нью-Йорка, наприклад, сам не достукаєшся. Якщо ідеш зі своєю папкою галереєю, на тебе взагалі не дивляться. Якщо ж галерист тебе знайшов - усе інакше. Сам себе пропонувати не можеш - таке правило. Порушиш його - тобі ж гірше.
Бог сміється, коли людина будує плани. Це для нього найбільша розвага. Я хочу поїхати на озеро Тітікака в Перу, в Болівію. Але зараз насамперед мушу закупити дизельне паливо для опалення дому на наступний рік. Живу під Ригою у приватному будинку. Потрібно 4 тонни дизпалива - цього вистачить на два роки. Усе це буде коштувати вдвічі більше, як в Україні, - 1,5 тисячі латів, або 3 тисячі доларів. От як картину куплять, одразу все добре буде.
Актуальність художніх творів - як мода на одяг. Щось просто спливає, і зазвичай цей механізм незрозумілий.
Не хотів би бути таким, як Дем'єн Герст (британський художник, один із найдорожчих у світі. - "Країна"). Мені би щось заважало спати. Герст скоріше фінансист, ніж митець. Я вважаю, що в мистецтва інші завдання. Час покаже, хто правий.
11 
1
Комментарии