"При зміні влади всім донецьким доведеться повернутися додому"

 

Команда Януковича досягла успіху на ривку. Щоб утримати завойовані позиції, потрібні інші якості, вважає експерт зі стратегічних комунікацій Андрій Ротовський

1992 року ви продемонстрували, що суперечливі питання краще вирішувати за столом переговорів. Але дивимося на теперішнє українське політичне та громадське життя й бачимо: за 20 років ми не дуже просунулися в плані цивілізованості.

– Історія, про яку ви нагадали, має для України символічне значення. Тоді, 1992­го, проходячи повз Софіївський собор, я став свідком того, як представники різних православних конфесій у своєму протистоянні дійшли не лише до взаємних образ, а навіть до бійки. Людям релігійним це ніяк не личило. Тож я запропонував їх лідерам зібратися за столом переговорів і спробувати вирішити всі суперечливі питання мирно. Йшлося, перш за все, про володіння храмами. Релігійні діячі пристали на цю пропозицію.

На жаль, відтоді конфліктів і суперечок у нас не поменшало. Україна, як єдина система, так і не стала реальністю, хоча потенція для цього є. Ми, як держава, отримали в спадок не лише територію, а й певну здатність до згуртування. Але при цьому успадкували і велику кількість автономних підсистем. Вони не є анта­гоністичними. Однак проблема в тому, що ці автономії ніхто не поєднував.

Особливості українського соціуму найвлучніше визначає таке поняття, як "хутір". У центрі українського Космосу перебуває сім'я. Якщо в ній, на нашому хуторі, все доб­ре, то нам немає ні до кого діла – ми є соціальними інтровертами. Бойки, лемки, гуцули на Заході, і українці на Сході чи Півдні, в Конотопі або Бердянську живуть своїм внутрішнім життям і мало що знають одне про одного. Вже не кажу про Одесу, яка вважає себе відокремленим полісом, мало не окремою державою. Чи про "острів" Крим, де більшість населення співвідносить себе з російським соціумом. На відміну від Росії з її імперською ментальністю, де сакралізується влада й територія, у нас немає лідерів, які поєднували б усю націю. Ми сакралізуємо свій хутір, свою родину. А те, що виходить за їх межі, мене стосується лише тією мірою, якою зачіпає мої безпосередні інтереси.

Донецький регіон теж вважає себе частиною російського соціуму?

– Ні, на Донбасі, Луганщині переважають ті, хто втратили своє коріння. У цей регіон на будови комунізму звозили людей різних національностей із цілого Радянського ­Союзу. Переважну масу населення Донбасу вирізняє те, що вони є людьми без традицій. Це і визначає їхню ментальність, їхню безшабашність. І вони дуже цінні для українського соціуму, оскільки є динамічними, націленими на дію. Українці ж досить інертні, пасивні.

Схід та Центр, Захід України дуже різняться між собою: у них різна історія, ­різні герої, казки, міфи, врешті, відмінна ментальність. Однак ця різниця не антагоністична. А це означає, що ми можемо прекрасно співіснувати разом. Біда в тому, що так звана східна "еліта", яка домінує зараз у нашому соціумі, дуже агресивна, і при тому дуже організована. Вона абсолютно не мотивована морально, не знає ні в чому обмежень, тому й така ефективна у рухові вперед, у завоюванні простору для втілення своїх планів. У бізнесменів із Заходу чи Центру України є коріння, вони причетні до традицій завдяки тому, що чи то самі вийшли із села, чи мають там родичів. А саме селянство є носієм та зберігачем традицій. Тому в цих людей, при всій їхній неоднорідності, ­існує ­елементарне розуміння того, що таке добре, а що таке – погано. У наших же східних бізнесменів та політиків все визначає успіх, який вони зводять до грошей і влади. Незважаючи на те, що ці соціуми такі різні, вони не повинні перебувати в антагонізмі, а мають взаємно доповнювати одне одного, опираючись на розуміння, що у сусіда є те, чого не вистачає мені. Однак біда в тому, що нинішня так звана "еліта" для реалізації своїх політичних цілей, для мобілізації електорату готова на будь­які дії.

Прийнятий влітку "Закон про мови" свідчить про це найпереконливіше.

– Цей закон – апофеоз аморальності. Він інтелектуально недолугий, безглуздий. Його неможливо реалізувати хоча б тому, що на це потрібні величезні кошти. Він приймався у такій поспішності напередодні виборів для мобілізації свого електорату, який почали втрачати. Ну, і ще, можливо, для пана Путіна, аби продемонструвати йому свою лояльність.

Гасло цієї "еліти": "Мета виправдовує засоби". Їй все одно, що буде з Україною, тому що ці люди, по суті, не є її громадянами. Їхні капітали й маєтки розташовані за ме­жами України, там вчаться і живуть їхні діти, вони самі сприймають країну лише з точки зору експлуатації її ресурсів. ­Ментально чужі Україні, їм нема діла до її культури, традицій. Тому вдаються до будь­яких засобів, аби привернути до себе свій електорат. Їм все одно, що їхні дії призводять до конфліктів, до розбрату, до розподілу України на "своїх" і "чужих". "Закон про мови" – прекрасна ілюстрація їхньої геростратівської сутності. Тож, на жаль, те розмаїття, та несхожість різних регіонів України, яка мала би стати джерелом її ресурсу, – а система має тим більшу потужність, чим більше різноманітних елементів вона містить, – сьогодні заради досягнення тактичних цілей використовується для загострення протиріч до рівня антагонізму. Це небезпечне для країни протистояння культивується нині на всіх рівнях.

Куди нашу державу керівництво спрямовує зараз?

– Один із найвірогідніших сценаріїв теперішнього розвитку подій – це дезінтеграція, в тому числі й територіальна. Рани, які люди отримують в результаті посіяного розбрату, заживають дуже довго. Поки що йдеться про душевні рани. Однак, якщо влада діятиме в тому самому напрямі, то вони, не приведи Господь, можуть стати фізичними. І у нас з'являться мученики розбрату. Силові структури поводяться жорстко з людьми, що протестують проти дій влади. І тільки­но серед опозиційно налаштованих громадян будуть перші жертви – подальший розвиток подій може стати некерованим. Не можна виключити, що країна розділиться на Лівобережну та Правобережну і на місці однієї України будемо мати дві держави з кордоном по Дніпру. Зазвичай спочатку нове державне утворення виникає де­факто, а потім – де­юре.

Зараз у провладній верхівці дискутується ідея, колись підтримана В'ячеславом Чорноволом, про федералізацію України. Але її можна реалізувати лише в ситуації загальнонаціонального ентузіазму, коли процеси дезінтеграції не сильні. Зараз же сама ідея федералізації України небезпечна для її політичної та територіальної цілісності. Регіональні "еліти" одразу почнуть створювати свої силові структури, які захищатимуть їхні власні, а не народні інтереси. І процес розпаду держави від де­факто до де­юре буде дуже динамічним. Місцеві парламенти почнуть приймати свої закони, а центральної сили, яка утримувала би всіх у межах однієї держави, не буде. Адже всі грошові потоки зосереджені на Сході країни.

Є інший сценарій?

– Інший розвиток подій можливий за умови, якщо президент зрозуміє, що він є лідером великої держави, а не губернатором Макіївки. Хочеться вірити, що в Януковича та його команди спрацює інстинкт самозахисту, бо зараз "регіонали" працюють у тих моделях поведінки, які призведуть до краху. Вони роблять ставку лише на грубу силу і не зважають на те, що відбувається в суспільстві. Це, щоправда, потрохи починають розуміти ті, хто представляє найбільш інтелектуальну частину провладної команди. Ахметов спробував зруйнувати Андріївський узвіз – це закінчилося протестами киян і йому довелося вибачитися. Цей вчинок робить йому честь.

При зміні влади, яка рано чи пізно відбудеться, всім донецьким доведеться повернутися додому, оскільки вони діють в інтересах лише свого клану. Вони надовго закриють вхід у вищі ешелони влади не тільки для себе, а й для своїх дітей. Януковичу треба найближчим часом зрозуміти, що керувати за допомогою лома у такій делікатній, такій строкатій у національному та культурному відношеннях країні неможливо.

На жаль, правилом донецької команди є популярне у них гасло: "Не думай! Делай!" Вони досягли успіху на ривку. Однак, щоб утримати завойовані позиції, потрібні інші якості. Одна груба сила в умовах України не допоможе. Україна, як казав один із наших президентів, – не Росія.

Як же сталося, що в такій "делікатній" країні прийшли до влади такі неделікатні люди?

– Та частина суспільства, що мала би привести до влади інші політичні сили, розпорошена, зайнята собою. А "регіонали" опираються на досить організовану масу зі східних регіонів. Там є команда, а з іншого боку маємо індивідуалістів, нехай розумних і талановитих.

 

Яка ідея могла б об'єднати строкату в усіх сенсах Україну?

– Національну ідею не треба привносити ззовні. Варто зрозуміти, які цінності плекає наш народ. Вони загальні для всіх українців: добробут сім'ї, добробут соціуму, який допомагає реалізуватися родинним цінностям. Інструменти об'єднання народу в межах однієї держави вже почали діяти. Наприклад, внутрішній туризм. Я часто буваю в Карпатах і бачу, що гостями багатьох місцевих родин є люди зі східних регіонів. І в них не виникає в спілкуванні жодних проблем. У нас формується єдиний внутрішній ринок, приватні фірми із місцевих стають глобальними. Перевізники, менеджери подорожують по всій країні, шукаючи не те, що роз'єднує, а те, що об'єднує. Тому процес зшиття строкатої України цілком природний, не треба вдаватися до якихось штучних технологій. А от "Закон про мови", мушу погодитися з лідерами опозиції, – це ніж, який кромсає єдину державу на шматки.

Інколи здається, що ми просто не здатні об'єднатися для спільної справи через характерну для української ментальності рису – ­заздрість.

– Український соціум можна порівняти з табуном сильних, норовистих коней. Вони визнають лише сильного вожака, який знає, куди йти, який уміє вести за собою. Слабкого просто затопчуть. Нам зараз потрібен новий Богдан Хмельницький, з його якостями менеджера та полководця. Потрібен лідер, який не говорить, а діє, і якому повірили б. Сьогодні ж в опозиції маємо хлюпіків­інтелігентів, які багато говорять і мало роблять. Я особисто не можу йти за тими, кого їхні противники "развели, как котят".

На мій погляд, справжній лідер скоріше може з'явитися в лавах правлячої партії, аніж в опозиції. Тільки він уже буде іншим політиком, аніж нинішні лідери "­регіоналів".

Наскільки загроза розпаду України на дві держави є реальною?

– Такий сценарій не вигідний не тільки нам, а й світовим лідерам. США посідають серйозні позиції в нашій економіці, і це – важливий стабілізуючий фактор. Якщо американці починають будувати у нас нафтові та газові вишки, то вони розраховують на те, що їхній бізнес не опиниться в зоні конфлікту. Думаю, у США з'являться серйозні важелі впливу на ті гарячі голови, які є в Партії регіонів. Не потрібна небезпечна зона під боком і Росії. Уявіть, що буде, якщо Україна розділиться на Східну та Західну. Адже інфраструктурні мережі залишаться і в Західній Україні, тобто, уже за двома кордонами. Кому це потрібно?

Наскільки нині Росія здатна впливати на політичний вибір українців?

– Якогось вагомого впливу в неї немає. Вибори, які відбувалися раніше, показали – Україна схильна чинити всупереч волі Росії, яка хоче перетворити нас на ще одну Білорусь. Зараз воля Москви проявляється через Медведчука, який з біґбордів проголошує загалом гарні речі, однак за цим усім проступає триколор. Це означає, що російські капітали почали працювати проти Януковича. При всій симпатії "регіоналів" до Росії, вони абсолютно антиросійські за своїми економічними інтересами. Коли Янукович був губернатором Донеччини, російський капітал там не процвітав. Чорноморські шельфи у нас зараз розробляють американські, а не російські компанії. Янукович не збирається ні з ким ділити шмат державного пирога, у тому числі й з росіянами. Тому Москва тепер робить ставку на Медведчука. Він відбиратиме електорат у Януковича, а найбільш реальні шанси стати президентом можуть з'явитися у Кличка.

Чи здатний будь­який президент, навіть якщо він захоче служити народу, а не своєму клану, щось змінити в Україні? У нас корупція на всіх рівнях така, що чиновники не допустять жодних реформ, до останнього боротимуться за свій шматок.

– Звичайно, корупція у нас стала системною. Але через свою пірамідальну структуру, де з кожного хабара певний процент завдяки вибудованому фінансовому ліфту йде нагору, вона досить уразлива. Варто вдарити по корупційній верхівці, і ця система почне руйнуватися. Це непросто, але можливо, потрібна лише політична воля.

Чи є майбутньому президенту з ким будувати нову, цивілізовану, некорумповану державу?

– Є. У нас чудовий, талановитий народ. Йому лише потрібний сильний, чесний лідер.

×