"Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати впродовж годин, так нікуди й не заїхавши", - не без перебільшення стверджується в моїй "Таємниці". Перебільшення полягає хоча б у тому, що тролейбусів було все-таки два. Одним із них, здається, трійкою, і справді надзвичайно довго, так ніби справді в нікуди, їхалося вздовж проспекту Леніна. Але потім трійку слід було змінити на одинадцятку, а Леніна - на Тюленіна. Хтось може добачити в усьому цьому якісь магічні формули або знаки.
І все-таки ми мали свій пункт призначення. Ми висідали з тролейбуса (одинадцятки?) десь на Хортиці й потім певний час, повз територію якихось літніх дитячих таборів, ішли до Старого Дніпра. Це невимовно красивий річковий рукав зі скелястими берегами в найвужчій своїй частині на північному заході острова. Колись я вперше побачив його з вікна сімферопольського потяга, і від спазматично-раптового бажання попірнати з його каменів у мене аж перехопило подих. Уявіть собі лиш цей закіптюжений потяг і цей задушливий, ніколи не провітрюваний, повний тухлих яєць вагон, і цю жахливо липку, у вічність розтягнуту радянську подорож до так само липких курортів Криму!
Але ще раз про подих. Загалом у Запоріжжі того серпня мені часто, фактично щовечора, його перехоплювало. Ніколи раніше я не думав, що повітря може аж так боліти в легенях. Зранку цього не відчувалося, усе по-справжньому починалося десь із полудня, увечері ж кожен глибокий вдих означав тисячі розжарених голок. Повітря так і упивалося в наші нутрощі всіма пазурами. Повітря було нашим ворогом і вбивцею. Здоровіше було б не дихати.
Повітря впивалося в наші нутрощі всіма пазурами. Повітря було нашим ворогом і вбивцею. Здоровіше було б не дихати
У центрі міста, в невеликому парку поряд із найбільшим запорізьким готелем ("Інтурист"? чи це вже зараз він став "Інтуристом"?), були розбиті намети, в яких провадили голодування анархісти й "зелені". Вони вимагали закрити коксохім. У середині липня восьмеро з них прикувалися ланцюгами до коксохімівських труб на оглядових майданчиках і, напевно, отримали такі дози канцерогенів, після яких не живуть. У серпні ми побачили їх уже зовсім виснаженими, майже нерухомими і леґендарними. Місцева влада, а відтак і преса прозивали їх екстремістами. Вони притягували до себе перехожих - чи то запалістю очей і щік, чи то ранньоапостольською худизною. Деякі з них ще знаходили в собі сили дискутувати з явно накрученим проти них трудящим народом. Іноді їм вдавалося переконувати - без жестів, слабкими млявими голосами. Це був час перемог у голодуваннях.
Це був час червоної рути, тобто неможливого.
19 серпня, дізнавшись про усунення Горбачова, ми з Небораком востаннє пішли на пиво. Ситуація здавалася катастрофічною, але слово "востаннє" слід розуміти лише як "востаннє в Запоріжжі". У тому ж парку за "Інтуристом" був такий собі цілком пролетарський пивняк зі столиками просто неба, і в ньому збиралися місцеві дядьки. До відходу нашого потягу на Львів лишалося з півтори години. Ми потягували "Жигулівське" й обмірковували гнилий поточний момент. Настрій присутніх видавався мені дещо піднесенішим від звичайного. Найкраще не шукати в цьому ніяких ознак політики, вирішив я. Будемо вважати, що в них день получки.
Комментарии