Мій робочий день ніколи не закінчується й ніколи не починається. Мізки працюють цілодобово.

Я народився в дуже бідній сім'ї. Найперше, що пам'ятаю - завжди ходив голодний і мріяв наїстися від пуза.

Їм те, що швидко готується. Я не гурман і не з тих, хто вираховують калорії. Не маю часу, аби сидіти годину в ресторані, доки принесуть ескалоп. Не знаю навіть, що це. Мені краще в бістро: побачив - слинка потекла - з'їв.

Останнім часом схуд на 10 кілограмів. Бо правильно індійці кажуть: треба мало їсти й багато працювати. Може, через це я так довго й живу: не переїдаю, не перележую, не пересипаю. Диванні чоловіки помирають раніше.

На особисте життя часу нема - ні на похід у театр, ні на прогулянку улюбленою Володимирською гіркою. Якщо вихідний - півдня сплю, а решту часу мучуся.

Сам собі створюю проблеми й складнощі, а потім їх долаю. От зараз переді мною на столі розклад, в якому все розписано по хвилинах. Але якщо хтось прийде і запропонує щось цікаве - не відмовлю. А коли встигну - не знаю. І так усе життя, без вихідних.

Я трудоголік. Через це - поганий чоловік і батько. Їхав на півроку на гастролі, приїздив, цьом-цьом, закидав шмотками й грошима - і знову поїхав

Два роки жив в Італії у доньки. В Україні тоді були голодні часи - розруха, розвалився Радянський Союз. В Італії ми з дружиною вивчили мову й уже мали виходити на роботу. Але була така туга, така ностальгія. Якось сидимо біля басейну, й випадково зловили приймачем: "Говорить Київ..." Знаєте, що означає почути такі слова на чужині? Ми заплакали, влаштували істерику й уранці поїхали.

Ми за кордоном чужі. Це діти можуть швидко прижитися. А ми наїлися макаронів, піци, вгамували голод - і потягло додому.

День, коли німці почали бомбардувати Київ, пам'ятаю як зараз. Ми з молодшою сестрою якраз були на вулиці - й тут почалося. Закричали, побігли додому. А наступного дня тато сказав: "Збираймо кожен свої пожитки, перейдемо міст і почекаємо, доки перестануть бомбити". Ми бігли, їхали у вагонах із вугіллям, на підводах, і через три місяці опинилися в Казахстані. Нас було одинадцятеро: тато-мама, семеро дітей та дід із бабою.

У 1943-му батько почув, що Київ визволяють. Приїхали сюди, й мали вже їхати далі в Румунію - але захворіли на черевний тиф. Я з лікарні вийшов перший. Мав 13 років, а виглядав на 9. Худий, без грошей, жив на вокзалі. Потім продавав воду по єврейським ринкам. Так ми тут і лишилися.

Момент, коли прийняли в ремісниче училище, - найкращий у моєму житті. Брати не хотіли - бо був дуже малий, не знав мови й грамоти. Але я збацав "циганочку" в кабінеті директора - і взяли. Коли дали гуртожиток - уперше в житті ліг на металеве ліжко з матрацом.

Ще коли танцював у ансамблі Вірського, на півночі Канади нас підірвали. В одному з двох автобусів, що перевозили ансамбль, спрацювала вибухівка. Це організували місцеві екстремісти, які бойкотували наші виступи. Через сильну заметіль автобус із нами виїхав на 4 години пізніше. Ми мали загинути, але в повітря злетів тільки багаж - який був у першому автобусі - а ми дивом вижили. Завдяки цьому мені дали звання заслуженого артиста. Тоді заслужений артист - це було щось, для таких на Хрещатику "коридор" влаштовували. А зараз - кинь палицю - і потрапиш у якогось заслуженого.

Не хотів тричі одружуватися. Взагалі-то я домашня й затишна людина. Просто наступаю на одні й ті ж граблі.

Я трудоголік. Через це - поганий чоловік і батько. Якщо зараз запитаю доньку: "Лілю, а чому ти так вчинила?", вона відповість: "А ти що, мене виховував?" Так само й син скаже. Я не приділяв їм уваги, не ходив за ручку. Не казав, що добре, а що погано. Їхав на півроку на гастролі, приїздив, цьом-цьом, закидав шмотками й грошима - і знову поїхав.

Із дружиною бачимося зараз дуже рідко. О восьмій ранку вона вже має бути на роботі, а я ще можу спати. Приходжу додому о першій ночі - вона спить. Удома не готуємо, нам навіть поговорити ніколи. От коли тільки одружилися, були страсті-мордасті, бігав до неї обідати, а вона ходила на всі мої бали й концерти. А тепер каже: "Я вже бачила, що ти робиш".

На наших виступах були Фідель Кастро, Мао Цзедун, Сталін, Елвіс Преслі, Сальвадор Далі. Кожен із них залишив про себе згадку. Далі, наприклад, після концерту зайшов за куліси привітати з тріумфом Павла Вірського. Побачив мене й каже: "У тебе в ногах машинки", - і помацав ноги.

Хо Ши Мін (перший президент комуністичного В'єтнаму. - "Країна") сидів у дірявій майці, худий як скелет. Казав: "Я їм, як мій народ". Тоді в'єтнамці мали 200 грамів їжі на день.

Коли танцював перед Сталіним - він подарував мені годинник. Тоді це була розкіш. Якщо хтось мав годинник, усі на нього дивились. 1946-го, коли тато захворів, ми поміняли той годинник на пеніцилін. Але батько все одно помер.

Уперше взув чоботи у 7 років. Тоді в Румунії чистив людям взуття біля ресторану.

Недавно в Канаді був у гостях в одного багатого українця. Йому вже 90 років. Каже мені: "Грицько, ходи, я тобі щось покажу". Повів мене в спальню, розгорнув носовичок із землею з Івано-Франківщини, й каже: "Подивися, ось це - найдорожче, що в мене є". Він мріє померти на своїй землі й бути там похованим.

Танці для мене - все. Я просто зітканий із них. Окрім танців, не маю нічого. Якби завтра зламав ногу - помер би одночасно з тою травмою. Зараз у хорошій танцювальній формі, легко виконаю будь-який танець.

У мені тече соціалістична кров, тому в Бога я не вірю. Але знаю, що там щось є, хтось регулює всі ці процеси на Землі.

Не можу довго сидіти, особливо в літаках. Востаннє, коли летів із Сан-Франциско в Мюнхен, мені викликали "швидку". За 14 годин ноги набрякли. Після того 4 години із крапельницею пролежав.

Депресія починається з побутових проблем. Якщо в сім'ї нема про що говорити - все, розвал

Зараз я більш затребуваний, ніж 20 років тому. Щодня мене на якомусь каналі показують. Багато хто думає, що я мільйонер - і розкішні магазини шлють мені повідомлення, коли в них з'являється нова колекція шуб чи діамантів. Вони ж не знають, що я нічого не заробив ні на телепроекті "Танці з зірками", ні на конкурсах чи фестивалях. Телевізійники наварили на цьому мільйони. А мені сказали: "Ми вас запрошуємо судити, але грошей в нас нема. Якщо ви згодні заради реклами й популярності - ходіть".

До мене на танці приходять 20-річні бабусі. Спина кругла, целюліт звисає. Обличчя молоде й красиве, а повернулась - бабця. Питаю: "Що з вами?" Каже: "Працюю в банку. Приходжу на 9.00, йду о шостій вечора".

Танців найкраще вчитися у 2-3 роки.

Людина без руху просто ніхто, вона гине.

У жінках найбільше ціную розум. Якщо вміє слухати - це вже ознака культури. А може бути писана красуня, ноги від щелепи, і сексуальна, наче лялька Barbie. Але всередині нічого нема. Така жінка не гріє.

Депресія починається з побутових проблем. Якщо в сім'ї нема про що говорити - все, розвал. Одна з моїх учениць має шестиповерхову віллу, чотири машини, дві шкатулки діамантів. Якось приходжу до неї о першій дня на репетицію - а в неї депресія, нічого не хоче. Запитую: "А чим чоловік твій займається?" Говорить: "А я знаю? Він - депутат Верховної Ради. У нього фабрики-заводи, на мене часу немає".

Визнаю, що погано повівся щодо дружини, дітей та онуків, не приділяючи їм уваги. Так що мені, зараз усе кинути, взяти онучку за руку й піти з нею Києвом гуляти? Мені в туалет ніколи сходити! Я краще дам їй 500 доларів, і хай іде собі в кіно чи в театр.

Бальний танець для хлопця - сором. Засміють, скажуть, що "голубий". От бокс чи кікбоксинг - це по чоловічому, цим можна похвалитися. У мене був талановитий хлопчик, репетирував із ним день і ніч. Він вигравав усі конкурси. Ми домовилися, що в школі ніхто про його захоплення не знатиме. Та одного разу вчителька при всьому класі каже йому: "Алгебру не знає, а на бальні танці ходить". І він від мене пішов.

Людина талановита, але ледача нічого не досягне. Якщо ж нема таланту, а є лише працелюбність - ви просто хороший вантажник.

У свої 81 у мене планів ще на 180 років вперед, хоч люди стільки не живуть.

×