Час до часу в різних закутках світу автократичні режими, навіть, здавалося б, суперміцні й монолітні, із тріском завалюються, спричиняючи в регіоні своєрідний ефект доміно й спонукаючи науковців і журналістів писати про чергову "хвилю революцій" – чи то антикомуністичних, чи "кольорових", чи, як торік, арабських.
Досить швидко, однак, інформаційна курява осідає, ентузіазм розвіюється, і учасники та спостерігачі "революційних" подій відкривають загалом тривіальну істину: повалення диктатури, навіть найкровожерливішої, – це лише невелика, хоча й необхідна частина справи. Побудова ліберальної демократії, утвердження верховенства права, забезпечення інституційної ефективності і стабільного економічного розвитку виявляються завданнями незрівнянно складнішими. Лише невелика частина революційних "зрушень" закінчуються повноцінною демократичною трансформацією. Частіше – стару диктатуру заступає нова, ще брутальніша: більшовицька, ісламська, націоналпатріотична. А найчастіше – нічого, по суті, не змінюється: одні корумповані еліти відпихають від бюджетних і сировинних годівниць інших, або й не відпихають, а звично з ними перемішуються.
І все, що залишається в таких ситуаціях ентузіастам, – це збентежено бурмотіти про "вкрадену", "незакінчену" революцію. Або й про те, що то взагалі була ніяка не революція, а казна-що.
Кожна така невдача є для всіх автократів світу чудовим аргументом на користь збереження статускво. Риторична обгортка цього аргументу може бути різною, залежно від внутрішніх особливостей та міжнародних обставин. Проте його суть незмінна: ліберальна демократія є західною вигадкою, що нам нав'язують і що не відповідає нашій національній специфіці; усі спроби її запровадження ведуть до хаосу й кровопролиття, політичного та економічного колапсу, національної дезінтеграції й утрати суверенітету. Відтак єдиною альтернативою демократизаційній чумі є "національна єдність" та "стабільність", що на практиці означають вимогу беззастережної лояльності до режиму й заборону протестувати проти довколишнього беззаконня.
Сила цієї риторики – в її раціональності. Вона не апелює до якихось піднесених ідеалів чи утопійних візій "світлого майбуття". Вона пропонує реальну синицю в жмені замість міфічного журавля в небі; відоме зло замість невідомого і, правдоподібно, ще більшого. Вона пропонує вибір між поганим миром і доброю війною, – так, ніби опції доброго миру взагалі не існує. Носіями "поганого миру" є, зрозуміло, самі автократи, носіями "доброї війни" – звісно, опозиція. Відтак головні зусилля подібних режимів спрямовані не на утвердження власних чеснот, стратегічних візій і конкретних здобутків, – їх практично немає. Головне – показати, що немає й альтернативи. А та, що начебто є, – насправді ще гірша. "Ми вже накралися, – мовби кажуть вони, – а опозиціонери ще ні. Отож, хай краще вже при владі будемо ми – ситі й передбачувані".
Ця риторика має опору в здоровому глузді постсовєтського (й не лише постсовєтського) обивателя. Вона ґрунтується на його травматичному досвіді останніх десятиліть, у глибоко закорінених психологічних комплексах і фобіях. Майже два десятиліття вона успішно працювала в Білорусі. Майже ціле десятиліття, до помаранчевої революції, – в Україні. А від 2000 року вона, як здавалось, надовго утвердилася в путінській Росії. Справді, мало хто сподівався, що система "керованої демократії", сконструйована кремлівськими політтехнологами, дасть тріщину під час світової економічної кризи. І ще менше передбачало, що звичне фальшування виборів викличе масові протести в Москві та інших містах, спрямовані не лише проти згаданої системи, а й проти її головного творця і менеджера, чиї харизма й популярність донедавна видавалися непохитними. Привид "кольорової революції" раптом навис над Росією, дарма що його вважали успішно похованим – і в Україні, і в інших постсовєтських державах.
Було б помилкою вважати кризу чи сфальшовані вибори головною причиною російських подій. Насправді економічна криза 1998 року була для росіян значно болючішою, як і загалом економічний колапс 1990х. Фальшування парламентських виборів 2011го не було ані масштабнішим, ані зухвалішим від усіх попередніх. Та й, за великим рахунком, істотно не вплинуло на перемогу путінської "партії влади" та її сателітів. Обидві події, однак, каталізували певні процеси, емоції та енергії, що накопичувались у суспільстві протягом десятиліття.
Глобальна економічна криза, хоч і пом'якшена нафтодоларовою подушкою, привернула увагу багатьох росіян до загальної цивілізаційної відсталості їхньої країни, браку реформ, корупції, непотизму, повсюдного беззаконня і принизливої залежності великої й сповненої глобальних амбіцій країни від примітивного експорту енергоресурсів. Виборчі фальсифікації лише загострили це почуття розчарування і невдоволення, перевівши його в політичну площину – насамперед, проти партії влади, влучно прозваної "партією пройдисвітів і хапуг" ("жуликов и воров"). А відтак – і проти її неформального лідера, який якраз під той час оголосив своє нефортунне рішення висуватися втретє на
посаду президента. По суті, це означало, що чотирирічне перебування на ній Дмитра Медведєва – фальшивка, фікція, цинічна змова двох шахраїв із метою оминути букву закону, що забороняє президентові обиратися втретє поспіль. Люди не люблять, коли їх дурять, та ще й так часто і без належної компенсації.
Причини масового невдоволення, звичайно, глибші. Соціальний контракт, що дозволяв авторитарній владі обмежувати громадянські свободи в обмін на певну стабільність і відносний добробут для більшості населення, був підірваний не просто кризою, а унаочненим нею браком модернізації та дедалі більшим цивілізаційним відставанням Росії від країн першого світу, зокрема й від колишніх сателітів із комуністичного табору. Влада фактично вичерпала кредит довіри, отриманий від утомленого і дезорієнтованого населення на початку 2000х.
Свого часу подібна доля спіткала Леоніда Брежнєва, який заступив химерного і поєльцинськи непередбачуваного Микиту Хрущова. Він теж отримав певний кредит довіри, який успішно розтратив
до середини 1970х, допровадивши СССР до стану стагнації, а себе – до маразму, ставши об'єктом глузувань, пародій та анекдотів. Авторитарний лідер, що не викликає в підданих ні страху, ні поваги, втрачає легітимність. Адже інших джерел легітимності він не має. Його влада не походить від Бога – через традицію монаршої спадкоємності, ані від народу – через справді демократичні вибори. Схоже, саме така делегітимізація відбувається нині і з владою Володимира Путіна, якого дедалі частіше осміюють, освистують і пародіюють.
Дві статті, опубліковані за його підписом в "Известиях" та "Независимой газете", можна вважати спробою дещо поліпшити підупалий імідж національного лідера й водночас представити думку головного (а по суті єдиного) кандидата в президенти на березневих виборах щодо найголовніших подій, зокрема й пов'язаних із недавніми масовими протестами. Для всіх, хто хотів би побачити "нового Путіна", здатного адекватно реагувати на актуальні виклики й критично переглядати дотеперішню тупикову політику, обидва тексти будуть безумовним розчаруванням. Традиційна великодержавна риторика, заснована на хворобливій мегаломанії, погано прихованому антизахідництві та нутряній неприязні до всіляких опозиціонерів"ниспровергателей", доповнена передвиборчим вихвалянням себе і сформованої та очоленої ним "групи однодумців", що "вивела Росію з тупика громадянської війни, переламала хребет тероризму, відновила територіальну цілісність країни та конституційний лад, відродила економіку". Відтак усе, що "група однодумців" має намір робити тепер, це зберігати стабільність і рухатися далі обраним 12 років тому курсом: "В современном мире стабильность – это достояние, которое можно только заслужить, заработать упорным трудом, проявляя открытость к переменам и готовность к назревшим, продуманным и просчитанным реформам. Постоянно повторяющаяся в истории проблема России – это стремление части ее элит к рывку, к революции вместо последовательного развития. Между тем не только российский опыт, а весь мировой опыт показывает пагубность исторических рывков: забегания вперед и ниспровержения без созидания".
Опудало "згубних історичних ривків", "революцій" та "повалення без творення" виставляється на самому початку статті, щоб зробити фактично неможливим і непотрібним обговорення суті згаданих мимохідь "назрілих, продуманих і обрахованих реформ" – ні в минулому, ні в майбутньому десятилітті. Це викликає підозру, що головний клопіт автора та його "групи однодумців" – це насамперед власна "стабільність", тим часом як уся їхня риторика і політика лише покликані ту "стабільність" забезпечити. Офіційна реакція на протести, її явна неадекватність лише підтверджують цю підозру. Традиційно-ґебешне поливання опозиціонерів брудом і вперта відмова розслідувати численні й досить добре задокументовані факти виборчих зловживань є лише зовнішнім виявом значно глибшого небажання прийняти реальність і взятися всерйоз за модернізацію країни.
Режим усе ще розраховує на мовчазну більшість, загіпнотизовану звичносовєтською риторикою "стабільності", "національної величі" та потреби боронити обложену фортецю від підступних зовнішніх і внутрішніх ворогів. Схоже, він ігнорує появу нового покоління, не травмованого невдалою спробою демократизації в 1990х і не загіпнотизованого нині магічним словом "стабільність". Він, схоже, недооцінює також простого факту, що не лише молодь, а й росіяни загалом мають сьогодні значно кращий доступ до зовнішнього світу – і віртуально, і реально, – аніж 20 років тому. І що багатьох із них уже не зворушують ані пропагандистські байки про національну велич, ані жахаливчики про всесвітню антиросійську змову. Сказане не означає, що вони зробилися геть непіддатні на ідеологічні маніпуляції. Сказане означає лише, що режим так і не второпав, що в добу інтернету маніпуляції мають бути якісно цілком інші.
Совкова негнучкість і, як наслідок, неминуча стагнація путінського режиму – безперечно, кепська новина. Доброю новиною, однак, є відродження громадянського суспільства та поява в ньому лідерів, жодним чином не пов'язаних із чинною владою. Поки що всі російські правителі були або лоялістами старого режиму, або, як у випадку Єльцина, його внутрішніми "дисидентами". Лише більшовики репрезентували певного роду контреліту, хоча говорити про якусь "елітність" і, взагалі, приналежність цих авантюристів і зарізяк до громадянського суспільства навряд чи доводиться.
Громадянські чесноти багатьох нинішніх російських опозиціонерів теж викликають сумніви. Їхні слова й діла потребують докладнішої уваги – незалежно від того, чи ці люди в якомусь віддаленому майбутньому таки дійдуть до влади, чи, може, – як уже траплялося раніше – утворять якусь коаліцію із владними прагматиками, а чи просто залишаться впливовою громадянською опозицією, що потрібна Росії не менш, ніж відповідальний і далекоглядний уряд.
2 
1
Комментарии