"Білорусам не вистачає того пориву, який є в українців"

 

Я людина трохи лірична.

Не маю антиросійських настроїв, просто хочу жити в своєму домі.

Буває страшно подумати, що білоруси можуть розчинитися як нація. Тоді здається, що неправильно прожив життя.

Білорус - м'який, дуже працьовитий і сподівається переважно на себе. Йому не вистачає того пориву, який є в українця. Білорус - чистий еволюціоніст. Якщо йому щось заважатиме, спочатку спробує пристосуватися.

Свободу можна втратити в один день, на одних виборах. 1994-го, коли програли Лукашенку, ми були досить безтурботні. Здавалося, що справжні вибори, вільні медіа - це назавжди. Але дуже скоро все це скінчилося. І ніякий Захід, жодні заклики до демократії не допомогли.

Найбільша наша проблема - не Олександр Лукашенко, а те, що відбувається в головах у людей

Білорусь має ноу-хау з відновлення радянського страху. На підприємствах за робітниками стежить заступник директора з ідеології. Він опікується пропагандою - як колись політруки. Бере на замітку громадських активістів, тих, хто ходить на мітинги. Такі вважаються "нелояльними". Далі: якщо ти лояльний - маєш роботу, якщо ні - виганяють. Без шуму. Коли ти "підозрілий", контракт підписують на кілька місяців, максимум - на півроку. А потім просто не подовжують. За що - не кажуть. Хоча всі й так знають.

Діалог із Європою не змінив Лукашенка. Ніхто й не розраховував, що диктатор зробиться демократом. Але дуже перемінив громадську свідомість - понад 40 відсотків білорусів сьогодні хочуть до Євросоюзу.

Найбільша наша проблема - не Олександр Лукашенко, а те, що відбувається в головах у людей.

"Берлінський мур" із Європою, розгром опозиції, пропаганда - все це зроблено, щоб утримати нас у зоні домінуючого впливу Росії.

Україна, попри великі проблеми, стала суверенною. А в нас до сьогоднішнього дня незалежність під великою загрозою.

Підмурок усіх реформ - мова. На початку 1990-х, коли я був віце-мером Гродна, в місті не було жодного білоруського класу. 1994-го, коли Лукашенко прийшов до влади, -  75 відсотків першокласників навчалися білоруською. Ми впроваджували це поступово, план був розрахований на 10 років. Я відчував, що люди відгукуються.

На початку 1990-х ухвалили рішення, що квартири, які звільняються у старому місті, перш за все пропонують людям культури, а вже потім на комерційних засадах продають з аукціону. У той час фактично всі гродненські художники отримали майстерні в центрі. Сформувалося нове художнє обличчя міста - фестивалі, концерти... Можливо, ми діяли хаотично, але із серцем, вірою. Головне – не суперпрограма, а щирий намір.

Повністю зруйнований після війни Мінськ заселяли людьми з сіл. Тому в столиці не відбулося передачі культури

Одного разу знайома запросила мене до старого єзуїтського костьолу в Гродно. Каже, на вежі є старий годинник, вони з чоловіком його заводили - той чудово відбивав час. "А тоді прийшли КДБісти й сказали: тут навпроти тюрма, а ви сигнали подаєте - і заборонили". Полізли зі старшим сином, дивимося, а там усе в посліді. Думав, що річ XVIII сторіччя, виявилося - кінець XV. Коли з Москвою війна була, ратушу зруйнували, годинник упав, єзуїти його заховали. Так радів, коли його відкрив. Для мене цей годинник - серце міста.

Найкращі емоції пов'язані з почуттям культурного відродження. Знайшов могилу останнього польського короля Станіслава Понятовського, маю за це орден від поляків. Дізнався, що мої предки брали участь у повстаннях. Коли цього не сталося б – був би іншим. Більш прагматичним, сухим, рафінованим - як належить фізику.

У мене стільки недописаних книжок. Не переживу, якщо не встигну довести все до кінця.

Повністю зруйнований після війни Мінськ заселяли людьми з сіл. Тому в столиці не відбулося передачі культури. Пам'ятаю Гродно, в якому ще жила стара генерація. Бабусі в накрохмалених комірцях, які говорили чудовою літературною мовою, збиралися вечорами. Моя мама ходила до таких.

Здається, доля склалася так, що на мені лежить велика відповідальність.

Старший син навчався тут, у Гродно. Він - юрист. Молодший Вітовт та син дружини від першого шлюбу навчаються у Польщі. Не приїжджають у Білорусь із 2006-го – їхні імена в списках на арешт.

Недоброзичливці кажуть, що я в жінки під каблуком: "Щоб домовитися з Мілінкевічем, треба спочатку поговорити з його дружиною."  Я так не вважаю. Відкрито раджуся з нею, але остаточні рішення приймаю сам.

З дружиною зійшлися, коли розпалися наші перші родини. Та змогли побудувати з ними прекрасні взаємини. Дехто каже, в нас якась "Санта-Барбара": зустрічаємося з колишніми жінкою і чоловіком, п'ємо каву, радимося.

Ніколи не думав, що в цьому віці так любитиму. Адже кохання трансформується – у дружбу, прив'язаність, повагу. А мені здається, я кохаю як зовсім молодий.

"Комітет репресованих" - організація, яку створила моя дружина - може, найнебезпечніша для сучасної влади, бо вона знищує страх. Завдяки їй 500 студентів поїхали навчатися до Євросоюзу. І, на щастя, абсолютна більшість повертається.

Молюся багато разів на день. Останніми роками найперше -  за Білорусь.

×