"Спецслужби стежать мало не за всіма хоч трохи публічними людьми"

 

Наприкінці травня на площі Таксім у Стамбулі розпочалися масові протести проти уряду. Вони охопили багато інших міст Туреччини. Мітинги виникли як мирний спротив вирубці парку Ґезі на центральному майдані Стамбула. Поліція застосувала проти екологів сльозогінний газ та водомети. Після того збиралися сотні тисяч людей, протестуючи проти прем'єра Реджепа Таїпа Ердогана. Поліцейські кілька разІв розганяли їх. Про події в Туреччині та їх причини розповідає журналіст опозиційного видання "Джумхурієт" Деніз Берктай, 35 років

Що змінилося в Туреччині за 10 років правління Ердогана?

– Одразу після виборів у листопаді 2002 року, коли партія Ердогана – АКП (Партія справедливості й розвитку. – "Країна") отримала більшість у парламенті. Він став прем'єром. 2007-го Ердоган переміг удруге. І, нарешті, втретє це сталося ­поза­торік. Спочатку АКП була в уряді, але не мала повноти влади. На регіональному рівні більшість була в інших партій, потужної опозиції, а ситуацію під контролем тримали збройні сили. Адже від часів Ататюрка, а надто від 1960-х років військо виконувало роль гаранта світськості держави. Вища судова влада теж належала світським людям. А президентом країни був Ахмет Недждет Сезер, який мав напружені стосунки з Ердоганом.

2007 року після парламентських були президентські вибори. А президента обирав парламент. Більшість отримала АКП. І президентом став поміркований ісламіст Абдулла Ґюль.

Ердоган та його уряди використовували європейську карту. Пояснювали, що вони захищають демократію, тож проти втручання армії чи судів у політику. Це, мовляв, сприятиме швидшій інтеграції країни до Європейського Союзу.

Чому люди проголосували за партію Ердогана?

– 2001 року ми мали велику економічну кризу. І люди сподівались, що тодішня опозиція зможе щось змінити. А вступ до Європейського Союзу розглядали як розв'язання всіх проблем. Також увесь час були коаліційні уряди – партії поборювали одна одну і сварилися між собою. Люди хотіли й якоїсь політичної стабільності. Через те всі зміни в Туреччині Ердоган проводив під двома гаслами – це принесе стабільність та цього від нас вимагає ЄС. Інакше будемо ізольовані від світу. Після 2007 року АКП стала контролювати мало не всі органи влади, окрім армії та судів. 2008-го розпочалися масові арешти. Багатьох офіцерів, інтелектуалів, журналістів, які виступали за світський характер держави, засудили. Їх звинуватили в підготовці державного заколоту. Ніби вони створили таємну націоналістичну організацію "Ерґенекон". А після цього почали заарештовувати генералів армії.

Чому армія не реагувала?

– Бо змінилася зовнішньополітична ситуація. Раніше військо декілька разів здійснювало державні заколоти. Але це ­робилося або з дозволу Сполучених Штатів, або за їхньою прямою вказівкою. Тепер США перестали підтримувати військових. І було б великою помилкою вважати ­армію незалежним гравцем. Туреччина – член НАТО, а це накладає певні зобов'язання на військо. По-друге, частина генералів міркували так: здамо декого з колег, і матемемо спокій. Бо проурядова преса підняла галас, звинувачуючи керівництво збройних сил у підготовці перевороту.

2010 року відбувся референдум із нової конституції країни. Її запропонував уряд, і теж переміг. Ця конституція усунула незалежний суд. Бо дозволила призначати найвищих суддів парламенту, а отже – провладній партії. Після цього всі державні структури стали контрольовані урядом. У деяких містах мерами залишаються опозиціонери. Але це не має значення, адже повноваження місцевої влади дуже обмежені. Вони навіть менші, ніж в Україні. Мери не намагаються суперечити центральній владі, бо після арештів у країні атмосфера страху. Спецслужби стежать мало не за всіма хоч трохи публічними людьми. По телебаченню дають записи телефонних розмов опозиціонерів. Газети це ­публікують. Ніхто не застрахований від того, що його слухають чи за ним наглядають.

У чому звинувачують опозиціонерів?

– Прокуратура пояснювала, що "Ерґенекон" створили з метою провокування хаосу і безладу в країні. Хоча люди, яким закидають у ньому участь, дуже не люблять одне одного. Єдине спільне в них – вони були непримиренними противниками влади. Але не доведено, що це угруповання існувало. ­Навіть прокуратура визнала, що її "члени" ніколи ані усно, ані письмово не згадували цю організацію. Отже, процес суто політичний. Але про це пишуть газети, показують на ТБ, бо їх власники – великі підприємці. Вони бояться за свій бізнес і підспівують владі.

Чому люди не підтримують опозицію на виборах?

– Одні не голосують за республіканців через ідеологічні міркування. Є чимало людей, які критикують владу, але на дух не переносять опозицію.

Чи може внаслідок цих мітингів з'явитись якась нова політична сила?

– Деякі експерти стверджують, що так воно й буде. Ці демонстрації завдали удару не лише іміджеві провладної партії, а й опозиційним. Вони, ці партії, мітинги не підтримали. І чимало турків уважають, що таким чином підігравали владі. Отже, з часом протести можуть перетворитися на велику опозиційну силу. Вже без негативного шлейфу, який мають теперішні опозиційні політики.

Кажуть, тих, хто виступають за світську Туреч­чину, дуже мало – і це головна проб­лема країни. Чому за стільки років їх не стала більшість?

– Це не зовсім правда. Так, абсолютна більшість населення – мусульмани. Але питання в іншому: який характер матиме держава – релігійний чи світський. Турок голосує саме за один із цих пріоритетів. Однак останнім часом ця відмінність розмилася. АКП підтримують не через те, що вона сповідує ісламістські цінності, а через економічні успіхи.

Що ми розуміємо під ісламізацією? Якщо уряд дозволяє жінкам носити хустки, хіба це не демократія? Їх же не зобов'язують це робити. Водночас у Стамбулі зараз знач­но більше дівчат у чаршафах, аніж 20 років тому. Чому демократія означає для Туреччини ісламізацію?

– Тут треба уточнити, що таке демократія. Демократія – це така система, за якої кожен може висловлювати власну думку і мати такий спосіб життя, який йому здається правильним. Але демократія не означає диктатури більшості. Люди, які обстоюють право жінок на паранджу, – це не більшість у Туреччині. Проте навіть якби так було, їхнє право не має входити в суперечність із правом інших, хто паранджі носити не хоче. Права цих людей мусять захищати. У Туреччині революція відбулась близько 90 років тому. Але до неї сотні років Османська імперія була релігійною державою і керувалася релігійними законами. Це важко змінити за кілька десятиліть. Ці закони і звички глибоко вкорінені. Є принципова різниця: дозволити носити паранджу в Україні й у Туреччині – з її консервативним минулим. Консерватори, надто в невеликих містах чи селах, часто чинять тиск на світських людей. Намагаються показати себе справжніми турками, які цнотливі й правильно поводяться, а інших – розгульними й розпутними. Те саме з алкоголем. У більшості міст замовити в ресторані пиво – проблема. А нещодавно уряд ще більше обмежив продаж спиртного.

У чому основна зміна?

– Після десятої вечора в маркетах та магазинах алкоголь, зокрема й пиво, не продаватимуть ніде. По-друге, раніше бари й ресторани діставали ліцензію на продаж алкоголю від міського чи сільського голови. Тепер – від губернатора, якого призначають згори, а не обирають на місцевому рівні.

Хустки в державних установах дозволив носити Ердоган?

– Гіджаби в суспільстві завжди були дозволені, ніхто їх не забороняв. Не можна було їх носити лише в державних установах. Ця дискусія триває зо два десятки років. 2010-го дозволили носити гіджаби в університетах. А згодом – у державних установах.

Що ще змінилося?

– Запровадили обов'язкові уроки релігії. Раніше вони були факультативами. Ердоган обґрунтовує це тим, що турки мають поважати традиції. Мовляв, інакше виростуть п'яницями, розпусниками, злочинцями. Він має специфічну логіку: або людина набожна і наскрізь позитивна, або світська, отже – п'яниця.

Прем'єр заявляє: традиційним напоєм турків є не пиво, а айран. Вживайте безалкогольні напої. А якщо ви вже такий п'яниця, що хочете пива, то пийте вдома, а не в барах.

Чи правда, що Ердоган розв'язав курдську проблему?

– Де там. Він так стверджує, бо уряд веде перемовини з головою курдської терористичної організації Абдуллою Оджаланом. Той закликав курдів скласти зброю й перейти до політичної боротьби. І це урядом показується як перемога. Але викликає спротив і роздратування у суспільстві. По-перше, проводити перемовини з терористами – це ганьба. По-друге, відбувається все закулісно – ніхто не знає, що курдам наобіцяли. Бояться, що йдеться про автономію. ­Автономія для курдів – це шлях до їхньої незалежності й до розпаду держави.

Фігура Ататюрка почала розділяти турків?

– Донедавна навіть негативне слово щодо нього годі було вимовити. Тепер чимало представників провладної партії прямо його критикують. Але Ердоган та міністри критикують 1930-і роки – події, а не особу. Тобто не Ататюрк винен, а часи були такі. Та зрозуміло, що це камінь у його город.

Чому опозиція цього не використовує?

– Ще кілька років тому опозиція активніше критикувала владу. А зараз або домовилася з нею, або просто боїться.

Хто брав участь у мільйонних протестах?

– Студенти, інтелектуали, радикальні ліві, робітники. Також деякі підприємці. Окремі профспілки. Здебільшого світські люди. Водночас були й консерватори, яким не подобається атмосфера страху в країні.

Що показали ці акції?

– Серед іншого й те, по-перше, що АКП – це не КПРС. Це геть не монолітна група. ­Наприклад, відносини між прем'єром Ердоганом та президентом Ґюлем погіршились. Починається м'який конфлікт. Адже Ґюль багато в чому підтримував мітингувальників.

По-друге, країна готується до президентських виборів наступного року. За новою конституцією, турки вперше прямо обиратимуть президента. І Ердоган хоче ним бути. Можливі два варіанти: або він переможе і повністю контролюватиме країну, або ж його доба закінчиться.

По-третє, після протестів країна вже не живе у страху.

Нарешті, вони завдали удару по іміджу Ердогана у світі. Адже раніше його вважали реформатором і демократом.

Опозиція може виграти президентські вибори?

– Теоретично – так, хоч рано ще говорити, хто будуть кандидати. Кожна партія має своїх залізних прихильників, але більшість людей підтримують їх ситуативно. Все залежить від настрою у країні.

Як регіонально розподілені вподобання?

– Опозицію здебільшого підтримують західні регіони та великі міста. Там переважає світський, європейський спосіб життя. На сході й півдні країни – здебільшого традиційне населення.

Туреччина

Населення – 75 627 384 особи

12,6 млн курдів

55 млн етнічних турків

черкеси, босняки, грузини, вірмени, араби та інші етнічні групи

96,8% – мусульмани (80% – суніти,

15% – алавіти), 0,13% – християни, ­здебільшого – вірмени та греки

37% турків уважають себе світськими мусульманами, які мало або й зовсім не виконують релігійних приписів

Середня зарплата: 1886 лір – 7920 грн

Туреччина посіла друге місце у світі за зростанням економіки 2012 року. ­Шоста у світі за туристичною відвідуваністю. ­Водночас у країні найдорожчий бензин і дуже високі ціни на комунальні послуги

Нещодавно уряд Ердогана ухвалив програму "Туреччина-2023". Планує:

– увійти до десятки найбільших економік світу, зараз – 18, Україна – 52;

– досягти 2014 року ВВП у $1 трлн, а 2023-го – 2 трлн, зараз – 774 млрд, ­Україна – 165 млрд;

– збільшити ВВП на душу населення до $25 тис, зараз 17 тис., Україна – 7 тис.;

– знизити безробіття до 5%, зараз – 9,8, Україна – 7,9;

– увійти до п'ятірки найвідвідуваніших країн світу, зараз – шоста, Україна – 13-та.

Турки на першому місці у світі за споживанням хліба – близько 200 кг на рік на особу.

Парламент 550 місць

Курдська Партія

миру й демократії – 36 місць

Партія націоналістичного руху – 51 місце

Провладна Партія

справедливості й розвитку – 327 місць

Головна опозиційна сила – кемалістська Республіканська народна партія – 135 місць

×