Блаженніший Любомир. Верховний архієпископ Києво-Галицький, кардинал, колишній глава Української греко-католицької церкви

Народився 26 лютого 1933 року в Львові. 1944-го з батьками виїхав до Австрії в Зальцбург. По війні родина перебралася у США. Вивчав богослов'я в Католицькому університеті Америки у Вашингтоні. 1958-го висвячений на священика у Стемфордській єпархії. Доктор богослов'я з 1972-го, з 1977 року - єпископ. В Україну повернувся 1993-го разом із монастирем Студійського уставу. 25 січня 2001 року очолив Українську греко-католицьку церкву, а 21 серпня 2005-го переніс Патріарший престол зі Львова до Києва. 10 лютого 2011 року зрікся посади.

Нагороджений орденами Князя Ярослава Мудрого III-V ступенів, "За заслуги" III ступеня.

Живе в селі Княжичі під Києвом

Усе пусте, що там люди про тебе думають. Одні дивляться лагідним, добрим, зичливим оком. Другі - лукавим. Люди, які таким переймаються, дуже скоро з ума сходять. Найліпше сміятися з того. Бо нині кричать "осанна!", а завтра - "розпни!". Своє робити і йти вперед.

Темрява якщо підступала до мене, то я її, Богу дякувати, забув. Що будемо мучитися спогадами, якимись прикрощами? Я одержав таку вдачу, що ніколи так страшно тим не переймався. Може, то була з мого боку яка легкодушність? Та ж я не ангел.

Моя родичка, вчителька в Донецьку, викладала математику в школі. Коли постала Українська держава, то почала українською мовою говорити. Учні запротестували, просили перейти на ту мову, яку всі розуміють. Ну, то вона перейшла на англійську.

У Львові я пам'ятав певні вулиці, як був хлопцем. До виїзду з України ходив у храм Святого Юра один раз. Та частина міста була мені невідома, то я там губився. Коли я повернувся до Львова, то треба було часами на якусь адресу попасти. Питаю одного, другого - не знає. Нарешті я зрозумів, як то робити, - коли шукав якусь вулицю, питав найстарішу бабусю, яку бачив. Бо вона ще пам'ятала, як то було тоді, коли я був дитиною.

Коли я повернувся 1990 року - і то багато серйозніша справа - на вулиці ніхто не усміхався. Кожен ішов насуплений, задуманий, сконцентрований. Аж страшно. Львів колись був дуже елегантним містом. Воно поволеньки починає знов бути елегантним.

Чоловік може щось із книжок навчитися, а може щось із життя. Я починаю старітися. Пізнаю це по тому, що починаю пригадувати дуже багато речей. Місця, особи, постаті, про які не думав років 40-50 і мені навіть не свистало. Але то не є у снах - у мене сни якось не надто добре функціонують. Дуже багато спогадів з дитинства, зі Львова, Австрії, Америки. Мушу запитати геронтологів, чи то явище є питоме для старих людей - пам'ятати молодість.

Бороду запустив, коли пішов до новіціату в монастирі. Довго не бачив родичів, бо частину новіціату відбував у Німеччині, частину в Італії. Мама з сестрою жили в Америці. Після трьох чи чотирьох років я повернувся. Поїзд заїхав на станцію, стоять моя мама, її сестра із дочкою, сестрінкою. Я з вікна їм махнув, але вони не звернули увагу. Вийшов я з поїзда та й іду до них. "Слава Ісусу Христу!" - кажу. А мама так автоматично "Слава навіки!" -  і далі мене виглядає. А сестрінка мала: "Та ж то вуйко!" Мамі було дуже стидно, що вона рідного сина не впізнала з бородою. Скільки я часу стратив, щоб голитися кожного дня. Люди того не уявляють, яка благодать - мати бороду. Скільки заощаджує це часу!

Патріарх Андрей Шептицький був для мене найбільшим авторитетом. Один раз у житті я бачив його. Може, 1939 рік, на весні. На площі Сокола-батька була руханкова вистава. Мій батько каже: "Подивися назад!". Дивлюся, сидить старенький добродій із білою чуприною. То був митрополит, метрів 10-15, може, було до нього. Я подивився, і далі за виставою, бо мене тоді це найбільше цікавило. Підозрюю, що митрополит коли й побачив тоді якогось хлопчака, не подумав, що то буде колись його наступник.

Хлопець хоче того, що бачить. Дід по матері був священиком, і я стати священиком хотів змалку. Ми ходили до церкви отців-редемптористів. Я належав до хлоп'ячої марійської дружини. У неділю, ополудні, ми приходили до священика на розмови. Якось бабуня взяла мене до протоігумена, отця Девоха, бельгійця. Він каже: "Знаєш, сину, часи тривожні, піди до школи, а як скінчиш гімназію, то прийди". Говорив дуже реалістично, бо то був 1943 рік.

У Зальцбурґу ми жили в таборі для вигнанців. Мама десь дістала адресу семінарії в Америці. Я вже мав 15 літ, написав листа до отця-ректора. Прийшла відповідь: приїдеш до Америки, зголосися. По сусідству жив товариш мого батька, парох у церкві Святого Миколая у нашому кварталі. Батько пішов до нього, той написав листа. За три тижні я був у семінарії.

У Нью-Йорку, в Брукліні, моя родина не царствувала. У Львові мій батько був урядовцем земельного банку, а в Америці складав брудні простирадла в готелях. Ніхто тим не переймався. Кожен тішився, що хоч якусь роботу має.

У часи, коли починалися настрої холодної війни, на Різдво ми вітали одне одного: "Дай Боже, аби на другий рік ми вже святкували у Львові". Була надія, що американці щось зрозуміють і нападуть на Совєцький Союз і все розіб'ють. Були такі фантазії. Але з кожним роком ми все тихше так казали, бо нічого не ставалося.

Батько дуже мріяв побачити Київ. У Першій світовій війні січовим стрільцем дійшов тільки до Шепетівки. Коли вже большевики зайняли Львів, він працював бухгалтером в університеті й надіявся, що якось йому дадуть відрядження поїхати до столиці. Але то не вкладалося в його працю. Помер 1963 року з тою мрією.

Удома батьки дуже звертали увагу на мову, історію. Англійської в родині не було. Нині мене дуже разять англійські слова в нашій мові. Як приїхав в Україну 1990-го, питав у людей, де дістати далековид? Ну, таке що видно далеко. А, бінокль! - кажуть мені. От ми зараз кажемо "мер міста". А чому не посадник?

Коли люди зустрічаються? На похороні, на вінчанні. І трохи менше - на хрестинах.

Українцям найбільше бракує охоти до праці. Прикро дивитися, що люди байдужі, нарікають, плачуть, а нічого не роблять.

Щоб історію 300 літ змінити за якихось 20 років - то було би несамовите чудо. Таке, якби хто вродився і вже мав 50 літ. Усе має бути за порядком. Так само і в Україні.

Уявіть людину, яка попала до в'язниці за злочин. Сидить 25 років. По тих роках виходить, але це та сама особа, вся родина її знає. Україна перейшла певні етапи після окупацій. Після визвольних змагань наступала лише хвилина незалежності. В більшості інших моментів ми були гноблені й переслідувані як нарід. І коли тепер при Божій помочі сталося чудо незалежності, за яке гинули наші діди й прадіди, ми не знаємо, що таке незалежність. Ми забули.

Ми не Литва і не Чехія, які втрачали незалежність на час одного-двох поколінь. Вони мали людей, якими могли заступити комуністів. Я не суджу нікого, не дай Бог.

Ми не можемо дивитися назад і старатися бути такими, як наші предки до початку ХХ століття. То було би смішно. Мусимо працювати, щоб вийти з цього. Праця ця вимагає застанови: закотити рукави й думати, хто ми є, звідки взялися і куди маємо йти.

Добро, зло, любов - що таке? Я не знаю, Боже милий. Такі широкі поняття німецькі філософи досліджують. А мені треба сісти й подумати. Кожен має своє поняття про це. Правдиве чи ні - то інша річ. Є об'єктивне добро, а є добро для мене. Багато людей підходять до справ дуже індивідуалістично. Думають, що добро - це те, що є для них приємне, вигідне. Беруть себе за пункт відліку. Боже об'явлення каже про добро як право на моральність.

Сказати - "нічого Божого не є мені чуже" - самозрозуміле для людини, яка вірить.

Віра є оправданий шлях пізнання дійсності. Містичне відчуття Бога.

Професор Адлер був одним із найкращих знавців писань святого Томи Аквінського, знав багато про Бога, але не знаю, чи він був віруючим. Є поважна різниця: вивчати когось, щоб знати - і любити когось. Святий Іван Богослов, якби прийшов на іспит, то дуже високий бал дістав би. Але він був тою людиною, яка сприймала Бога всім своїм єством. Тому в церковних молитвах про нього кажуть: Богослов і друг Христов. Ви можете мати досьє про якусь постать, але саме це знання не зробить вас приятелем.

Приятельство є особливий спосіб знання особи. Я можу бути вам приятелем, не знаючи, коли ви народилися, чи яких ви наук змагаєте. Це другорядне, бо не робить вас. Ви як приятель можете бути тільки з людиною. Але чоловік, який десять разів розлучився й одружується водинадцяте - це не приятель. Таких людей трошки по- іншому називають.

Я не є співаком. Коли був в Італії чи в Америці, то співав собі, щоб не заснути. Але слава Богу не цілком позбавлений слухом і може не якісь страшні тони з мене виходять. Я радо співав у хорах. А коли Іван Павло ІІ заспівав у Львові веснянку, я не підспівував. Не знав слів.

Спів дуже важливий. Гарна німецька приповідка вбудована в історію: хлопець вибирається у світ, а батько дає поучення: там осідай, де люди співають. Співучі люди значить є добрі. Бо спів то є свого роду спілкування.

Я дуже радо слухаю добрий спів. Прикро, що не можу зараз читати. Тому слухаю радіо. Мене дуже дражнить і злостить спів у радіо. Модерна естрадна музика - то крик. І не тільки українська, а й в інших усіх мовах. Ніхто майже не грає тої музики, з якою я виростав. Уже й не мрію її коли-небудь почути в радіо. Євгенії Мірошниченко не стало - ото голос був, кольоротура. Я не міг наслухатися.

Студентом часто ходив в оперу, в Метрополітан у Нью-Йорку. Стоячи слухав, бо не міг собі заплатити квитка.

Не люблю говорити про політику. Політик нині є, а завтра нема. Будувати й міцніти можна тільки на вічних речах. На такі теми радо погуторити.

Любов може бути платонічна. Але щоб вона була справжня, треба зустріти улюблену людину. Можна ходити околицями й не дійти в нутро. Так само і церква. Як тобі подобається, як чуєшся добре в тій традиції - відважся з кимсь поговорити. Дуже добре слово - "відважитися".

Молодість - не вічність. Я мав дуже два важкі місяці за собою. І, так би сказати, фізично вичерпаний. Але не хочу нарікати на якісь особливі, тяжкі недуги. Є стара латинська приповідка: "Старість - то також хвороба". Просто вже машина з'їхалася. Ще можу трошки ходити, хоч і повільно. Більша трудність для мене, що не можу бачити. Ну то й починаю недочувати.

Тепер, коли вже при Божій помочі став пенсіонером, надіюся час до часу відвідувати філармонію. Ця хоча б частина життя відкрилася трошки ширше. Оперний театр мені трошки трудно, бо я не бачу. Хоч то не конечно для опери.

Як хочете прийти до мене, то не відкладайте на п'ять років. Я вже не такий молодий, можете мене не застати.

×