Канцеляристы писали Russia, а мысленно "говорили" Русь

 

Предлагаем вашему вниманию отрывок из книги ведущего украинского историка Натальи Яковенко "Зеркала идентичности. Исследования по истории представлений и идей в Украине XVI - начала XVIII века".

В новую книгу профессора Киево-Могилянской академии Натальи Яковенко вошли избранные статьи о формировании идентичностей, особенности мировосприятия, концепции "правильной" власти и благородного долга в раннемодерной Украине.

Наталья Яковенко - доктор исторических наук, профессор. Выпускница кафедры классической филологии Львовского университета, многолетняя заведующая (2002-2012), а ныне профессор кафедры истории Киево-Могилянской академии, главный редактор журналов "Украинский гуманитарный обзор" и "Киевская Академия". Автор многочисленных статей и книг, в частности "Украинская шляхта с конца XIV до середины XVII века" (1993, 2008), "Параллельный мир. Исследования по истории представлений и идей в Украине XVI-XVII века" (2002; польский перевод - 2010); "Очерк истории средневековой и раннемодерной Украины" (1998, 2005, 2006, 2009; польский перевод - 2011, русский - 2012), "Введение в историю" (2007). Исследует социокультурную историю Украины XVI-XVII веков, среди прочего - политические, пространственные и ценностные представления ее жителей, их жизненные стратегии, религиозное сознание и творческую адаптацию западных образцов школ и литературы к украинским реалиям.

Монография вышла в киевском издательстве Laurus: www.laurus.me

Фейсбук-страница: http://www.facebook.com/pages/Laurus/329307677098623

Содержание и фрагмент книги Натальи Яковенко:

http://issuu.com/laurus_press/docs/yakovenko_dzerkala_promo

Юбилейный сборник в честь Натальи Яковенко:

http://issuu.com/laurus_press/docs/festschrift

Другие книги издательства Laurus

http://issuu.com/laurus_press

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Вышла книга о "нормальной" и "казусной" повседневности раннемодерной Украины

Вибір імені versus вибір шляху:

назви української території

між кінцем ХVІ — кінцем ХVІІ століття

Проводячи реальну чи уявну межу "нашої землі", люди вже тим самим, як відомо, створюють дві географічно-культурні сутності — "землю Інших" та "свій" простір. Далеко не останню роль у наван­таженні смислами "свого" життєпростору відіграє усталення його назви. Адже, канонізуючись, вона за неписаною конвенцією меш­канців перетворюється на священне ім'я батьківщини — успадко­ваної від предків землі, на якій об'єктивно існуюча даність (терито­рія) наповнюється низкою уявних вартостей, що на цю територію проектуються, — про спільність "крові", інтересів, історії, культур­ної традиції тощо. В українському випадку остаточне "погоджен­ня конвенції" припадає на кінець ХІХ — початок ХХ століття, коли пальму першості було віддано назві "Україна". Проте конкурс про­позицій розпочався трьома століттями раніше, що сигналізувало про зародження "національної заклопотаності" в спільноті, якій доти для позначення себе вистачало розмитого поняття Русь — вод­ночас і етноніма й назви території проживання русинів у польсько-литовській державі. Власне про перший тур цього "конкурсу" — між кінцем ХVІ та кінцем ХVІІ століття — і піде мова.

[…]

Rosia/Russia/Русь, Ruthenia, Roxolania

Візантійці випередили події, давши назву території, яка сама собі ще не вміла дати сукупної назви: вперше поняття Rosia [?????] на позначення "землі росів" було вжите в творі "Про церемонії" візан­тійського імператора Константина VІІ Порфирогенета (908–959). Утім, про "народ росів" (???) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 ро­ком "Бертинські аннали", де оповідається, що з Константинополя до двору Людoвика Благочестивого прибули люди, які "сказали, що вони, себто їхній народ, звeться рос" [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant]. Ще один латинський варіант іменування "росів" (rusii), похідний від грецького ???????, вживає у середині Х століття єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором "Antapodosis", до візантійського найманого війська входить "якийсь народ... що його греки за міцність тіла називають... русії" [gens quaedam … quam a qualitate corporis Graeci vocant … Rusios].

У давньоруській писемності за "землею росів", як відомо, за­кріпилася самоназва Руская земля, або Русь, а за її мешканцями — політоніми русь (як збірне поняття) та русин (як поняття одиничне). Такий слововжиток зберігся й після розпаду Київської держави: вже в одному з перших документів ХІV століття, які на підставі мов­них ознак науковці кваліфікують як староукраїнські, натрапляємо на слово русин. Аж до середини ХVІ століття Русь, Руська земля та поняття русин (уже не як політонім, а як етнонім) і в Польському королівстві, й у Великому князівстві Литовському не знають кон­куренції, звично окреслюючи колишню давньоруську територію та її населення. Що ж до актуалізації називання Русі "Росією" (від грецького ?????), помітної у писемності південних слов'ян з остан­ньої чверті ХІV, а в Московії з другої половини ХV століття, то цей неовізантійський синдром до русинів польсько-литовської держа­ви докотився значно пізніше — у 1580-х роках. Про ініціаторів та обставини цієї новації мова піде далі, а тут лише попередньо від­значимо, що "грецький" акцент назви містив у собі певного роду протест проти "латинізації" руської культури, проявленої, серед іншого, в розповсюдженні "латинських" іменувань Русі.

Номенклатура останніх у європейських хроніках та документах папської канцелярії була спершу доволі строкатою, але починаючи з кінця ХІ століття бачимо ознаки певної "стандартизації". Най­імовірніше, поштовх до цього дала папська канцелярія, в докумен­тах якої усталився специфічний понятійний дуалізм: саму країну називали Russia, а її мешканців-русинів Rutheni. Слова Ruthenus та русин перегукуються фонетично, а це ідеально відповідало орієнта­ції середньовічної географії на античну традицію, з якої обиралися схожі за звучанням назви країн та народів і прикладалися до нових реалій. Кельтське ж плем'я "рутенів" [Rut(h)eni] в античності знали добре — від Плінія Старшого та Цезаря до компіляторів І століття н. е. Адаптовані в такий спосіб "рутени"-русини міцно оселилися в країні Russia, фіксуючись у хроніках та папських буллах, а з ХІІІ сто­ліття — і в листах, документах (зокрема, привілеях угорських коро­лів та мазовецьких князів), ба навіть у подорожніх нотатках, як, наприклад, в описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 року до Криму, де згадується, що серед місцевих християн є "величезна кількість русинів" [Ruthenos... maxima multitudo]. Врешті, з ХІV століття дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.

Беззастережно її прийняли й канцелярії судово-адміністра­тивних осередків Галицької Русі, де після входження цих теренів до складу Польського королівства офіційною мовою діловодства стала латина. Упродовж ХV століття латинська мова, щойно засво­ювана тутешніми канцеляристами, ще являла собою яскравий ви­падок білінґвізму — парадоксальної за "неправильністю" імітації по-латині українського мовлення.

Відтак, немає сумніву, що, пишучи Russia, канцеляристи по­думки "промовляли" Русь, а вживані ними поняття, похідні від Ruthenus (як ius Ruthenicum, lingua Ruthenica, consuetudo Ruthenicalis, ecclesia Ruthenicalis, Ruthenica fides, ritus Ruthenicus, Ruthenicale telum і т. д.), являли собою кальку з відповідних понять руського публічного обігу: руське право, руська мова, руський звичай, Русь­ка Церква тощо.

Саме ця обставина, як можна припускати, надавала "латині­зації" іменувань безконфліктного характеру, адже питомі та ла­тинські назви були, по суті, взаємозамінними й рівнозначними. Натомість у середині наступного, ХVІ, століття цей паритет похит­нувся, оскільки в обіг почало входити окреслення Русі, яке вже не знаходило відповідника в руському мовленні.

Строго кажучи, таких назв було дві — Ruthenia та Roxolania. Перша з них епізодично фіксується й раніше як похідна від слова Ruthenus для позначення "землі рутенів" — наприклад, у привіле­ях угорських королів 1261 та 1342 років, на мапі-портолані П'єтро Вісконті 1311 року, значно пізніше — в репліці папської канцеля­рії 1635 року, яка вказує, що таке слово, з огляду на консерватив­ність цієї інституції, могло вживатися здавна. Ruthenia, проте, не зробила кар'єри, зіткнувшись із набагато міцнішим конкурентом — "Роксоланією".

Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокуль­турний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж ХVІ століття шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесій­ної ідеології "народу-шляхти". Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва "інакшої крові". Не забракло й "історичних доказів": більш-менш у середині ХVІ століття оформляється так звана "сарматська" етногенетична легенда, за якою біблійний родовід шляхти та пле­беїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів — від Хама, а шляхтичів — від Яфета. По довгих мандрівках одні з нащад­ків Яфета, "войовничі сармати", буцімто осіли в підкорених ними землях Польщі та Русі, започаткувавши "шляхетський народ".

Для нас найсуттєвішою деталлю у цій легенді є те, що "сар­мати" тлумачилися як "народ" двох колін — польського та русь­кого. Шляхтичі-русини ідентифікували себе з "сарматським пле­менем роксоланів", братів "польських сарматів", отже, законних спадкоємців "сарматської спадщини". Авторитетна кодифікація саме такого "поділу спадщини" належить одному з найвідомі­ших польських публіцистів ХVІ століття Станіславу Ожеховському (1513–1566) — шляхтичеві мішаного русько-польського походження, вихованцю університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Бо­лоньї, а що важливо — палкому пропагандистові "золотих вольно­стей" шляхти. Відштовхуючись, як і його попередники (зокрема, Мацей Мєховський, автор знаменитого "Трактату про дві Сарма­тії", що між 1517–1582 роками перевидавався у Польщі та за кор­доном аж 10 разів), від етногеографічної номенклатури античних авторів, Ожеховський послідовно ототожнює своїх земляків-ру­синів з сарматами-роксоланами, самого себе називає то Русином (Ruthenus), то Роксоланом (Roxolanus), а Русь — Роксоланією. На те, що ототожнення понять Ruthenus та Roxolanus аж до його "кодифі­кації" Ожеховським ще не сприймали як аксіому, вказує, серед ін­шого, парна формула у трактаті Михалона Литвина 1550 року: опи­суючи підкорення "нащадками римлян" (литовцями) навколишніх народів, Литвин згадує і "роксоланів, або русинів" [Roxolanos seu Ruthenos].

Препарована в такий спосіб "історична спадщина" oпинилася у потрібний час на потрібному місці. Адже на останню чверть ХVІ століття припадає перше близьке знайомство колишніх "ли­товських" русинів Волині та Київщини зі своїми "польськими" однокровниками з Галицької Русі та Поділля: у 1569 році, згідно з актом Люблінської унії, обидва руські регіони опинилися в складі однієї держави — Польського королівства. Вже невдовзі інтелекту­али обох теренів, поєднавши зусилля, оголосять свою територію прямим продовженням Київської Русі, а себе — "старожитним русь­ким народом Володимирового кореня". Тут не місце обговорюва­ти в деталях шляхи та засоби привласнення "руської історії", до­сить сказати, що в найзагальнішому вимірі поштовх до цього дала актуалізована після Люблінської унії 1569 року конкуренція двох культурних систем — руської та польської. Адже хвиля "освітньої революції" та спровокована Реформацією "ментальність реформ", докотившись у другій половині ХVІ століття до Польщі, мала по­трійний ефект. З одного боку, в протидії протестантським "нови­нам" було започатковано конфесійну (а отже, й культурну) уніфіка­цію польського суспільства, а з другого — у відповідь на цей виклик набули нового дихання "руські" аспірації в Галицькій ("польській") Русі й паралельно гальванізувалася доти сонна еліта колишньої "литовської" Русі. Останнє, поза сумнівом, стало наслідком розши­рення географії культурної активності польських та галицьких ін­телектуалів. Переміщаючись на схід, за денонсований Люблінською унією кордон, і догоджаючи смакам нових, казково багатих панів, ці люди сприяли "розгерметизації" доти закритого для сторонньо­го ока світу русинів. Водночас цей світ, ретранслюючись, зазнавав модифікації, бо розповідали про нього за вже усталеними в поль­ському письменстві риторичними стандартами "описування істо­рії" та "описування народу".

За один з особливо виразних прикладів такого "взаємовигідно­го співробітництва" може послужити творення генеалогічної про­грами найпотужніших магнатів колишньої "литовської" Русі — кня­зів Острозьких. Перша з відомих генеалогічних реплік, 1574 року, ще розпливчата: Острозьких просто названо нащадками "старих київських князів". Кількома роками пізніше родовід "конкретизу­ється" до безперервної генеалогічної лінії — від київського князя Володимира "першохрестителя" до галицько-волинського "ко­роля" Данила Галицького, ще пізніше "короля Данила" оголосять предком Острозьких рівно у восьмому коліні. Але й ця версія ви­далася недостатньо престижною, і на видноколі з'явився герой із країв далеких і туманних — "першопредок Рус". Цей персонаж був відомий ученим людям здавна: ще польські хроніки кінця ХІV — початку ХV століття згадують трьох міфічних героїв — Чеха, Леха та Руса, які шукали й знайшли обіцяну Богом землю, поділили її й "збудували", відповідно, "три королівства", назвавши їх власни­ми іменами Czechia, Lechia (тобто Польщa) та Russia. Власне постать Руса і стала ключовою в кінцевому варіанті генеалогічної легенди Острозьких, що у виконанні панегіристів набуло форми безхи­трісного силогізму: а) Рус створив державу, давши їй власне ім'я і залишивши у спадок нащадкам; б) нащадки "старих руських кня­зів" — це Острозькі, отже в) Острозькі є законними спадкоємцями Руса. Описуючи конкретніше "землю", що її "збудував" і "передав у спадок" києво-руським князям Рус, панегіристи не переймаються історичною точністю. "Земля Руса" постає у їхніх описах як тотож­на реаліям кінця ХVІ — початку ХVІІ століття, cебто обіймає руські терени, що входили до складу Польського королівства — Галицьку Русь, Волинь, Київщину, Поділля. Завдяки такому "щепленню" міфу до історії, а того й другого — до тогочасної політико-географічної номенклатури, можна реконструювати сприйняття русинами свого життєпростору як самодостатньої одиниці, що географічно збіга­ється з колишніми південними та західними князівствами Київ­ської Русі, в аспекті "історичної гідності" нічим не поступається "землі Леха" — Польщі, а в політичному сенсі являє собою єдиний і суцільний простір влади — від Києва по Львів. Віртуальність цієї "влади" не мала значення, адже йшлося не про політичні амбіції, а про "політичну леґітимність" руської спільноти. З одного боку, у неї з'являвся сакралізований першопочаток ("шукання своєї зем­лі" та її "збудування" прабатьком Русом), а з другого — існування князів Острозьких, спадкоємців Руса, служило наочним доказом її безперервної тяглості. Розбудована в такий спосіб генеалогіч­на програма Острозьких створювала, поза сумнівом, підстави для руської ідентичності як рівновартісної польській, а водночас стягу­вала доти роз'єднані руські терени в спільний простір "історичних спогадів". Це, своєю чергою, ставало трампліном для виокремлення нового політичного суб'єкта — "старожитного народу руського", що справіку живе на своїй території ("Руській землі"), яку "знайшов" і "збудував" "прабатько Рус", просвітив хрещенням його нащадок, святий Володимир, і донині патронують кровні спадкоємці Руса й Володимира — князі Острозькі.

×