– Я не міг померти від отрути, бо привчив себе до неї. Але найстрашнішої і найзвичайнішої в житті царів отрути – невірності війська, дітей і друзів – не передбачив. я, який передбачав усі отрути й зумів від них уберегтися, – промовив цар Митридат VI Євпатор, коли вирішив вкоротити собі віку.
Був 63 рік до Христа. Володар Понтійського царства стояв на горі у своїй столиці Пантикапей – нинішня Керч в Криму. Ця гора сьогодні носить його ім'я – Митридат. Він завоював і підкорив усі береги Чорного моря. Свою державу – Понтійське царство – із невеликої країни на південному узбережжі, у нинішній Туреччині, збільшив мало не вдесятеро. І все життя воював із Римом.
Він мав славу неперевершеного вершника. Умів об'їжджати найбільш диких коней і правити колісницею, запряженою 16 рисаками. При його блискучому дворі жили поети, скульптори, блазні й парфумери. Митридат любив поезію та скульптуру, а без бенкетів не міг обійтися жодного дня, пише Плутарх.
Його рідними мовами були грецька та перська, вивчив іще 22. Надто ж любив грецьку писемність, культуру й релігію. Він вірив у своє особливе призначення: відновити еллінську цивілізацію, яку поглинула Римська республіка. Митридат збирався забрати собі грецьку спадщину. Римський історик Аппіан, який жив на початку нашої ери, пише про понтійського царя: "Тіло він мав дебеле, міцний був аж так, що до самої смерті їздив верхи, міг кидати списа та проїжджати на день тисячу стадій (1 стадія = 178 м. – "Країна"), змінюючи коней. Дотримувався грецьких обрядів. Любив музику. Мав лише одну слабкість – у насолодах із жінками".
Його батька, що походив із перського царського роду, отруїли на бенкеті його ж друзі. Нібито за намовою римлян, з якими той не поділив одне із сусідніх царств. Правити в Понтійському царстві починає вдова, що залишилася з малолітніми дітьми – двома синами та п'ятьма дочками. Між владолюбною матір'ю-регенткою та 14-річним Митридатом – її найстаршим сином і головним претендентом на понтійський трон – спалахує ворожнеча. Матір вважає, що буде ліпше, якщо царем стане молодший син. Старшого його опікуни під виглядом випробувань намагаються вбити. "Хлопчика саджали на дикого коня і змушували метати списа, – пише римський історик Юстин. – Потім намагалися отруїти, але безуспішно. Митридат постійно приймав протиотруту й загартував свій організм, який став несприйнятливий до отрут".
Років у 20 він зміщує матір із престолу й до смерті тримає в ув'язненні. А брата звинувачує в державній зраді і страчує. Безжально обходиться з противниками зі знаті. Доти на привселюдних стратах засудженим заливали в горлянку розплавлений метал – поширена смертна кара в Античності. За Митридата в горлянку аристократів заливають розплавлене золото.
Понтійський цар одружується зі своєю молодшою сестрою 16-річною Лаодікою – такий був давній перський династичний звичай. Але цей шлюб тривав недовго. Коли через чотири роки Митридат після довгої відсутності повернувся додому, Лаодіка намагалася його отруїти. Римський історик Помпей Троґ стверджує, що жінка боялася кари за подружню невірність: "Вона вважала, що цар загинув і опустилася до сороміцького зв'язку з деким із його друзів". Але одна зі служниць попереджує царя, що у вино підсипана отрута. Митридат наказав стратити дружину.
Його перші завоювання – Східне Причорномор'я: захоплює Колхиду – нинішню Західну Грузію – та Вірменію. Садить там своїх сатрапів – губернаторів. Далі приєднує Боспорське царство в Криму й античні міста на території нинішньої Південної України – на Миколаївщині та Херсонщині. У ті часи вони знемагали в боротьбі зі скіфами, яких чорноморські греки за кровожерні звички вважали диким народом. Боспорці так бояться цих своїх північних сусідів, що без боїв здають їм більшість Криму. Вони чекають на допомогу Митридата.
Він розбиває скіфські війська, завойовує Херсонес – поблизу теперішнього Севастополя. Далі йде походом на Скіфське царство, здобуває його столицю Неаполь, поблизу нинішнього Сімферополя, й виганяє скіфів із Криму. Далі Митридат укладає угоди про взаємну допомогу з племенами бастарнів – теперішнє українське Придунав'я – і траками, які жили на сході сучасних Румунії й Болгарії. Понтійський цар об'єднує під своєю рукою всі держави навколо Чорного моря в одну імперію. І впирається у володіння Риму, що вже захопив Балкани, зокрема й Грецію.
Іти далі – означає кинути виклик Римській республіці. І понтійський цар зважується на це. З усіх підкорених народів збирає майже мільйон вояків. Флот Митридата налічує близько 400 бойових суден. Цар днює й ночує біля свого війська: "Митридат проводив час не за банкетами, а в полі, не за розвагами, а у військових вправах, не серед бенкетників, а серед соратників. Із ними змагається у верховій кінній їзді, бігу й боротьбі. Він привчив своє військо щоденними вишколами до такої самої витримки і терпіння у військових справах, які мав сам", – пише Юстин.
2100 років тому починається Перша Митридатова війна: 88 року до н.е. понтійський цар захоплює римську провінцію Азію – теперішню Туреччину. Здобувши її столицю Ефес, одразу ж надсилає підвладним намісникам і містам наказ в один день убити всіх колоністів-римлян на підвладній їм території – вільних і невільників, незалежно від статі й віку. Трупи вбитих велить кидати на поталу птахам. Майно жертв слід конфіскувати: половину хай залишать собі вбивці, а половину – доставлять йому, цареві. За один день перебили не менш як 80 тисяч римлян та їхніх союзників. Історики згодом назвуть це Ефеською вечірнею.
"Жителів Ефеса, що забігли були до храму Артеміди й обіймали статуї богині, вбивали, відриваючи від них, – описує ту різанину римський історик Аппіан. – Жителів Пергама, що втекли до храму Асклепія й не бажали звідти вийти, вбивали стрілами, коли вони сиділи, обійнявши статуї богів. Адрамідів, що виходили в море і збиралися врятуватися вплав, убивали, топили в морі малих дітей". В інших містах "спочатку вбивали дітей на очах матерів, а потім і їх самих, і слідом за ними і чоловіків".
Населення Малої Азії натомість вітало прихід Митридата як визволителя від римського панування. В одному з міст на південному заході сучасної Туреччини Митридат уподобав собі доньку тамтешнього аристократа Моніму. Запропонував їй провести з ним ніч. Плутарх пише: "Цар послав їй 15 тисяч золотих. Проте Моніма відмовилася. Тоді він підписав із нею шлюбну угоду й оголосив царицею, надіславши діадему. Лише тоді дівчина пішла на його домагання". Моніма стала дружиною Митридата.
Здобувши Пергам, давню столицю Малої Азії, цар віддається розкошам. "Він розміщує там свій пишний двір, – пише грецький історик Миколай Дамаський. – Спить на ложі Дарія, користується туалетними приборами Клеопатри ІІІ та вдягає туніку Олександра Великого. На його замовлення виготовили меч, лише піхви якого коштували 400 талантів (6720 кг золота. – "Країна"). Він судив змагання в гімнасіях, особисто брав участь у змаганні колісниць". Митридат зібрав колекцію самоцвітів і почав займатися медициною. "Цар випробовував засоби і методи лікування на своєму оточенні, створюючи нові рецепти. Ліки діяли, і Митридата визнали видатним лікарем", – пише Плутарх.
Митридат "перед битвами приносив жертви Зевсові-Воїнові, а на честь Посейдона кидав у море пару білих коней", пише Аппіан у праці "Митридатові війни". Наступна мета царя – Македонія та, нарешті, Греція. Рим надсилає туди 30-тисячну армію під командуванням Корнелія Сулли. Він згадував, як його легіонами прокотився переляк, коли вперше побачили зібрані з різних народів фаланги й колісниці понтійського царя: "Сяяння зброї, багато прикрашеної золотом і сріблом, яскраві барви мідійських та скіфських убрань, сполучаючись із блиском міді та заліза, – все це хвилювалося й рухалося, створюючи вогненну, погрозливу картину".
Митридат був упевнений у перемозі. Заявляє своїм військам перед битвою: "Римляни переслідують царів не за провинності, а за їхню силу та могутність. Вони зробили собі законом – ненавидіти всіх царів. Напевно, тому, що мали таких царів, від самого імені яких шаріються, – туземні чабани, сабінські ворожбити, коринтські вигнанці, етруські раби та їхні сини. А засновники їхньої держави, як самі вони і стверджують, вигодовані вовчицею. Тож римський народ і душу вовчу має – ненаситну, вічно голодну, жадібну до крові, влади та багатств. Якщо ж я надумаю змагатися походженням із римськими царями, то буду славніший від цієї отари волоцюг. (…) Жоден народ, що підпадає мені, не знав над собою чужої влади, не підкорявся жодним царям, окрім своїх власних".
Та Сулла розбиває Митридатові війська. З Егейського моря римський флот витісняє слабший, хоч і численний, понтійський у Чорне море. Митридат просить миру. Армія і флот Понту залишають Грецію – нею знову заволоділи римляни.
За три роки розпочинається Друга Митридатова війна. Цього разу римляни вторглися до Понтійського царства. Стверджували, що Митридат знову збирає військо й посягає на їхні провінції в Малій Азії. Після кількох сутичок Митридат змушує римлян відступити. А після перемоги влаштовує величезний бенкет. Аппіан пише, що цар "особисто пригощав усіх та обділяв грошима за найкращі тости, страви і жарти. Це була його звичка". Знову одружується, у 60 років, – зі Стратонікою, простою дівчиною: "Вона була донькою старого та вбогого арфіста. Граючи на арфі під час вечері, так вразила Митридата, що, забравши її з собою, він вирушив у спальню".
74 року до н.е. спалахує Третя Митридатова війна. Вони триватиме 11 років. Спочатку римляни зазнають поразки. Сенат призначає новим командувачем кампанії Ґнея Помпея. Він вторгається до Понтійського царства й у битві на річці Лик (теперішня назва Чуруксу, на західному узбережжі Туреччини) завдає Митридатові остаточної поразки.
Митридат повертається до Пантикапея. Хоче зібрати військо для нового походу проти римлян. З Причорномор'я розраховує дійти до Тракії – нинішньої Болгарії, а звідти вирушити на Італію. Але цьому фантастичному плану вже не судилося здійснитися – проти нього повстають у його ж власній державі. Цар збільшив податки й побори, набирав до війська навіть юнаків. Боспорці були невдоволені, бо через війну проти Риму не могли торгувати – порти були заблоковані. Старого царя зраджує і найближче оточення. Повстають гарнізони навколишніх міст.
Митридат намагається придушити заколот. Повстанців, що потрапляють у його руки, розпинає на хрестах. Це остаточно відвертає від нього військо. Заколот у Пантикапеї-Керчі очолює Митридатів улюблений син Фарнак. Він із повсталим військом збирається біля стін акрополя, де зі жменею відданих людей заперся Євпатор. Він бачить із палацу, як його син приймає царські почесті. Повсталі не мали діадеми, то обгорнули голову Фарнака шматком папіруса, принесеним із міського храму. Євпатор розуміє: для нього все скінчилося. Стара перська традиція вимагала страти царя, від якого відвернулося військо та його піддані. Митридат зі своїми найближчими друзями приймають отруту. Усі помирають, але на царя отрута не діє. Тоді він просить свого командувача найманців добити його мечем.
Син Митридата приймає римський протекторат. На Чорному морі запановує Рим. Фарнак відсилає труп батька Помпеєві до Синопа. Той велить поховати його в царській гробниці. А Цицерон у виступі в Сенаті вихваляє загиблого правителя Понтійського царства: "Якщо ви добряче подумаєте, якою була могутність Митридата, що він здійснив і якою був людиною, то поставите цього царя вище від усіх інших правителів, проти яких римський народ будь-коли вів війну. Він другий видатний після Олександра Македонського".
Призначення України – об'єднати держави довкола Чорного моря
Український письменник і геополітик Юрій Липа (1900 – 1944) у програмовій праці "Призначення України", зокрема її третьому томі "Чорноморська доктрина", пише, що Україна покликана здійснити мрію понтійського царя Митридата Євпатора й об'єднати довкола себе чорноморські землі.
Юрій Липа народився в Одесі, а його батько, один із засновників Братства тарасівців, Іван Липа, походив із Керчі – давнього Понтикапея. На початку Другої світової війни Юрій Липа формулює особливий національний міф. Він відкидає як надмірне захоплення козацтвом, так і упадання довкола князівської Русі. Стверджує, що призначення України – об'єднати чорноморський простір і стати потужною державою саме на Півдні Європи. Для цього вона має природного союзника – Туреччину, з заходу Балкани, а зі сходу Кавказ. Білорусь має стати "шоломом України", що берегтиме її від північної експансії, а Іран – східним шоломом, що убезпечуватиме з азійського боку. Прихильники козацького міфу мають за національних героїв Богдана Хмельницького та Івана Мазепу, князівського – Святослава Завойовника й Володимира Великого. Для Юрія Липи найвеличніша постать української історії – Митридат Євпатор, який "об'єднав у своїй державі всі тодішні держави на берегах Чорного моря".
Липа мріяв створити в Одесі Український чорноморський інститут. Його прообраз організовує в окупованій німцями Варшаві 1940 року. Це мала бути науково-дослідна установа, що вивчала би політичні та економічні проблеми, що постануть перед Україною після здобуття незалежності. Липа прагнув зібрати разом дослідників чорноморської проблематики, заснувати "українсько-понтійську політичну партію". Головна ідея – чорноморська федеративна великодержава на чолі з Україною. За два роки його науковці видали 40 праць. 1942-го Липа переїжджає до окупованої румунами Одеси. Організовує там видання декількох наукових збірок. Але подальшу роботу зупиняє радянський наступ. Юрій Липа воює в УПА, працює в криївках як лікар. Потрапляє в полон. Його замордували в НКВД.
"Митридат, цар Понту, муж, про якого годі змовчати або ж говорити зі зневагою, у війні сповнений рішучості, відзначався військовою відвагою, вряди-годи був великий у своїх успіхах, але завжди – у своїй хоробрості. Замислами був вождь, у битвах воїн, а ненавистю своєю до римлян – другий Ганнібал".
Веллей Патеркул, римський історик, І ст. н.е.
"Він перевершив могутністю всіх царів не лише свого часу, а й усіх попередніх. Хоча його перемагали видатні римські полководці Сулла, Лукулл та інші, врешті, і Ґней Помпей, але він знову підіймався на бій, ще могутніший та славніший. Ставав після невдач ще грізніший. Він помер, уже як старий дід, не ворожою силою переможений, а сам укоротивши собі віку, у дідівському царстві, залишивши спадкоємцем сина"
Ґней Помпей ТРОҐ, римський історик галльського походження, що жив у I ст. н. е.
3 
1
Комментарии
15