"Конторою глибокого бурєнія" називали КГБ працівники "Перця"

7

Про єдиний гумористичний журнал у Радянській Україні згадує 72-річний поет-сатирик Владислав Бойко. Він чверть століття працював у цьому виданні

-У "великій хаті" - так ми між собою казали на ЦК Компартії України. Нам забороняли критикувати їхніх працівників, членів політбюро, секретарів обкомів. Хоч іноді "Перцеві" таки вдавалося "довбонути" партійне керівництво. Був у нас старий досвідчений фейлетоніст Григорій Безбородько. Одного разу поїхав він до Чернігова і "зняв" другого секретаря міськкому партії. Той нечесним шляхом роздобув нове піаніно - тоді ж дефіцит на все кругом був.

Стояв на це піаніно в черзі роботяга, в якого донька ходила до музичної школи. Зібрав гроші, пішов у магазин, купив інструмент. А коли вдома розпакував, то виявилося, що він уживаний. На кришці знайшов помітку, з якої видно, кому належав. У магазині як зробили: старе піаніно чиновника продали робітникові як нове, а те нове забрав секретар міськкому.

Безбородько все розвідав і написав фейлетон "Піаніссімо!!!" Секретаря одразу зняли. Звичайно, він не "потонув", його поставили директором шовкового комбінату, та все одно шум був великий.

Шелест подзвонив нашому головному редакторові Маківчуку. Той відправив до заповідника гумориста Дударя

Якось ми "довбонули" двох партійних бонз із Москви - голову всесоюзної "Сільгосптехніки" й міністра. Не пам'ятаю, чи сільського господарства, чи якогось іншого. Приїхали до нас браконьєрствувати. І то де - у державному заповіднику на косі Бирючий острів на Азовському морі. Та не це розгнівало тодішнього першого секретаря ЦК України Петра Шелеста - а що цим на "його території" займалися без його відома. Він подзвонив нашому головному редакторові Федору Маківчуку. Той відправив до заповідника гумориста Євгена Дударя. Уже на місці він рознюхав хто, що й до чого. А потім рубанув фейлетон. Грім був на весь Союз.

Вимагали від нас рубрику про українських буржуазних націоналістів, які "гавкають на нашу прекрасну радянську дійсність із закордону". Викручувалися ми так: друкували рубрику "Самі про себе". Вони ж там у діаспорі постійно чубилися між собою, то ми брали витримки з таких статей і давали.

У "великій хаті" були дуже зацікавлені й у рубриці "Вісті з того світу". Там мали висміювати життя в капіталістичних країнах. У редакції про цей розділ часто жартували. Один із карикатуристів, Сергій Герасимчук, навіть зробив малюнок: труна, а з неї тягнеться рука зі стаканом горілки, унизу підпис: "Двісті з того світу".

В одному з номерів на початку 1960-х надрукували віршованого фейлетона Павла Глазового "Балабон їде за кордон". Ішлося там про міщанчика, який у закордонному турне хоче нахапати якнайбільше дефіцитних шмоток. І взагалі - усією своєю поведінкою ганьбить ім'я радянського громадянина, забуваючи слова пролетарського поета: "У советских - собственная гордость: на буржуев смотрим свысока". Перчанський художник намалював до фейлетону карикатуру: зобразив "балабона" кругленьким, пухкеньким, лисуватим, у брилі та ще й у вишиваній сорочці.

Одразу ж після виходу журналу якийсь надміру пильний доброзичливець накатав "тєлєгі" в "велику хату" й "контору глибокого бурєнія" - так ми називали КГБ. А погляньте, мовляв, добрі люди, - це ж викопаний Микита Сергійович Хрущов. Таке могло зародитися лише в параноїдальній уяві професійного стукача. Та ЦК - не та установа, де проігнорували би подібний "сигнал". Тож один із високих чиновників одразу викликав шефа до себе "на килим" для "розпіканції".

- Ви що собі дозволяєте?! Як ви могли таке надрукувати? - істерично заверещав, щойно Маківчук переступив поріг його кабінету. - Та ви знаєте, чим це для вас може скінчитися?

Маківчук слухав-слухав і нарешті озвався:

- А ви що, серйозно вважаєте, що наш Микита Сергійович - балабон? Я так не вважаю.

Партбос із несподіванки ніби галушкою вдавився:

- Ідіть к бісу! - тільки й верескнув.

Черговим куратором журналу в ЦК призначили мого однокурсника по Вищій партійній школі Ігоря Ненька. Десь на початку 1980-х. Такий куратор був у кожному виданні. Він мав "із лупою" перечитувати кожен номер і доповідати керівництву, коли щось не так. Ненько ж іще не вельми був досвідчений у справах журнальних. Та ось у нас партійні збори. Прийшов Ігор. Не міг не виступити - становище зобов'язувало. Підвівся, сказав, що йому сподобалася творча, ділова атмосфера в партійній організації та в редакції загалом. Але що ж то був би за партійний куратор, якби не зробив хоч одного критичного зауваження? І він його висловив:

Чому на сторінках "Перця" не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?

- Я от перегорнув підшивку журналу й у вічі впадає одноманітність автури. Переважно це штатні працівники редакції, літератори. Так же не можна! А чому на сторінках "Перця" не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?

Аудиторія притихла. Після зборів, коли Ігор вийшов, Маківчук люто глипнув на мене:

- Ну й однокурсники ж у вас!

Набрав номер телефону заввідділом пропаганди й агітації ЦК Юрія Єльченка:

- Юрію Никифоровичу, добрий день! Маківчук турбує. У вас є вільна хвилина? Юрію Никифоровичу, от у нас у "Перці" було багато кураторів. Одні були гірші, інші - кращі. Ну, а оце тепер ви прислали нам Ненька. То що я вам хочу сказати, Юрію Никифоровичу: ніж мати таку неньку, то краще вже залишатися круглими сиротами!

Єльченко - не без гумору чоловік - хрюкнув у слухавку. Ігор більше до нас не з'являвся.

Один пильнувач соціалістичної моралі "стуконув" у ЦК, що головний редактор "Перця" дозволяє собі інтимні зв'язки з молодими співробітницями. Юрій Єльченко не створив комісію з перетрушування брудної білизни, на що розраховував донощик. Просто зняв слухавку й подзвонив Маківчукові:

- Федоре Юрійовичу, а ви знаєте, що про вас пишуть?

- А що?

- Та от пишуть, Маківчук "склоняет молодых cотрудниц к сожительству". Що ви на це скажете.?

- Та що ж я вам скажу, Юрію Никифоровичу, - зітхнув Маківчук. - Воно, звичайно, діло спокусливе, але ж якби то не мої 70 з гаком років. А так: ну, добре - ну, "склонил" - а що ж далі?

Шефа одного разу включили до складу делегації ООН із питань культури. З цієї нагоди на Дарницькому шовковому комбінаті йому виготовили дві розкішні кремові вишиванки. Коли Маківчук від'їжджав до Москви, ми, підлеглі, прийшли на вокзал його проводжати. Зайшли в кафе на другому поверсі, випити по келиху вина на дорогу. І тут під час застілля виконувач обов'язків відповідального секретаря Олесь Громов вирішив розповісти історію, яка з ним сталася ще у громадянську.

- А пам'ятаєш, Федю, - звернувся до Маківчука, - я тобі вже якось розказував, як мене петлюрівці розстрілювали? Я тоді був ЧОНівцем, - пояснив, звертаючись уже до компанії (ЧОН - від російського "Часть особого назначения". - "Країна"). – Так от: спіймали вони мене, руки вірьовкою скрутили та й ведуть до яру. А ти ж знаєш, Федю, я був молодий, здоровий. Іду й потихеньку перетираю оте мотуззя. А тоді тільки раз! - і Громов показав, як раптово випроставши обидві руки, водночас зацідив обом конвоїрам по мармизах.

Та цього разу його кулак вцілив у бокал із червоним вином, що тримав головний редактор. Вино геть залило новісіньку Маківчукову вишиванку. Шеф побілів, але стримався і не сказав нічого. Уже через два місяці, повернувшись із-за кордону, розповідав:

- Жодна хімчистка ні в Америці, ні в Канаді не взялася вивести. Що то наш "Оксамит України"!

За якийсь час у редакції відзначали Новий рік. У розпал застілля Громов знову взявся згадувати ту давню історію.

- А пам'ятаєш, Федю, як я тобі сорочку вином залив? Ці вже не знають, - кивнув на молодше покоління "перчан". - А діло було так. Від'їжджає Федір Юрійович до Америки, проводжаємо ми його на московський поїзд. Замовили у привокзальному буфеті червоного сухого вина. Чогось я згадав, як мене петлюрівці вели розстрілювати. А я був молодий, здоровий. Іду й перетираю руками той мотузок. А тоді як!..

І Громов удруге показав, як розправився із конвоїрами. І знову на шляху його кулака опинився шефів келих із вином. За столом запала гробова тиша.

- Ну, - нарешті пролунав хрипкий від стримуваного гніву голос Маківчука, - щастя твоє, що то не я тебе розстрілював. Я б тобі руки дротом, дротом скрутив би!

Маківчук умів "нагородити" людину прізвиськом. І воно до неї прилипало назавжди. От поета-сатирика Степана Олійника, який був депутатом Верховної Ради СРСР, шеф називав "тато-депутато":

- О, зараз тато-депутато прибудуть, - казав, кладучи слухавку на важіль телефону.

Не уявляю собі розвинутого соціалізму, коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні

Головного художника "Перця" Валерія Зелінського, який родом був з Вапнярки і трохи вирізнявся снобізмом, Маківчук охрестив "аристократом із Вапнярки". А я був "Вусатим":

- Гм, а де це Вусатий? Це вже знову на рибу з Бондом рвонули?

"Бондом" у редакції називали гумориста Володимира Бондаренка.

Шеф відзначався винахідливістю і в резолюціях на повернутих авторам слабких матеріалах. Якось я подав не надто вдало опрацьовану літературну дрібницю. Й отримав її назад із навкісним написом-вироком: "Не так, дядьку, свиню смалиш!" Іншого разу на авторській гуморесці під назвою "Хіба це закусь?" Федір Юрійович зробив одне-єдине уточнення: замість закресленої "закусі" у заголовку своїм розмашистим почерком написав "гумореска".

"Перець" ніколи не був беззубим. Окрім повнометражних фейлетонів, друкував невеличкі, але кусючі замітки під рубриками "Друже Перче!", "Телеграфне агентство "Перця", "Чи знаєте ви, що…". Писали до них про нехлюйство й безвідповідальність місцевих начальників з усіх куточків України. І коли Маківчукові закидали, що "Перець" б'є з гармати по горобцях, незмінно відповідав:

- От нас звинувачують у дрібнотем'ї. Ширше, мовляв, треба брати, глибше копати, а то ви все пишете про поламані містки, недіючі лазні, холодні клуби. А я не уявляю собі розвинутого соціалізму, коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні! Коли вона не здатна пройти вулицею, не загрузнувши по коліна в грязюці!

До редакції прості люди йшли як на прощу, як до останньої інстанції в пошуках справедливості. "Друже Перче, ми вже скрізь побували - і в Генеральній прокуратурі, й у Верховній Раді, - ото вже як ти не поможеш, то більше й не звертатимемося". Листи з отакими криками душі редакція отримувала мало не щодня. Ми, бувало, телефонували до місцевої влади і просили вжити заходів або розібратися в справі. Потрапити на сторінки журналу місцевому керівництву не хотілося, тому намагалися все владнати.

Одного разу приїхав я у відрядження до Ізяслава на Хмельниччині й одразу пішов до секретаря райкому. Представився. Кажу, є завдання зробити фейлетон "З олівцем по Ізяславу". То, може, якісь питання треба порушити, які самотужки не можете підняти? Із "Перцем" було б веселіше. А він мені:

- Ви знаєте, ми "Перець" дуже любимо, хороший журнал. Але що хочу вам сказати: якщо "З олівцем", то краще по Шепетівці! - тобто по сусідньому райцентру.

×