Ексклюзиви
Четвер, 31 березня 2011 15:14

"Конторою глибокого бурєнія" називали КГБ працівники "Перця"
7

Посвідчення фейлетоніста "Перця" Владислава Бойка. Він працював у журналі із жовтня 1969-го до травня 1995 року
Фото: надано Владиславом Бойком
Працівники редакції журналу "Перець" у День перемоги, 9 травня 1986 року. У центрі головний редактор Федір Маківчук, за спиною в нього праворуч стоїть фейлетоніст Владислав Бойко

Про єдиний гумористичний журнал у Радянській Україні згадує 72-річний поет-сатирик Владислав Бойко. Він чверть століття працював у цьому виданні

-У "великій хаті" - так ми між собою казали на ЦК Компартії України. Нам забороняли критикувати їхніх працівників, членів політбюро, секретарів обкомів. Хоч іноді "Перцеві" таки вдавалося "довбонути" партійне керівництво. Був у нас старий досвідчений фейлетоніст Григорій Безбородько. Одного разу поїхав він до Чернігова і "зняв" другого секретаря міськкому партії. Той нечесним шляхом роздобув нове піаніно - тоді ж дефіцит на все кругом був.

Стояв на це піаніно в черзі роботяга, в якого донька ходила до музичної школи. Зібрав гроші, пішов у магазин, купив інструмент. А коли вдома розпакував, то виявилося, що він уживаний. На кришці знайшов помітку, з якої видно, кому належав. У магазині як зробили: старе піаніно чиновника продали робітникові як нове, а те нове забрав секретар міськкому.

Безбородько все розвідав і написав фейлетон "Піаніссімо!!!" Секретаря одразу зняли. Звичайно, він не "потонув", його поставили директором шовкового комбінату, та все одно шум був великий.

Шелест подзвонив нашому головному редакторові Маківчуку. Той відправив до заповідника гумориста Дударя

 

Якось ми "довбонули" двох партійних бонз із Москви - голову всесоюзної "Сільгосптехніки" й міністра. Не пам'ятаю, чи сільського господарства, чи якогось іншого. Приїхали до нас браконьєрствувати. І то де - у державному заповіднику на косі Бирючий острів на Азовському морі. Та не це розгнівало тодішнього першого секретаря ЦК України Петра Шелеста - а що цим на "його території" займалися без його відома. Він подзвонив нашому головному редакторові Федору Маківчуку. Той відправив до заповідника гумориста Євгена Дударя. Уже на місці він рознюхав хто, що й до чого. А потім рубанув фейлетон. Грім був на весь Союз.

Вимагали від нас рубрику про українських буржуазних націоналістів, які "гавкають на нашу прекрасну радянську дійсність із закордону". Викручувалися ми так: друкували рубрику "Самі про себе". Вони ж там у діаспорі постійно чубилися між собою, то ми брали витримки з таких статей і давали.

У "великій хаті" були дуже зацікавлені й у рубриці "Вісті з того світу". Там мали висміювати життя в капіталістичних країнах. У редакції про цей розділ часто жартували. Один із карикатуристів, Сергій Герасимчук, навіть зробив малюнок: труна, а з неї тягнеться рука зі стаканом горілки, унизу підпис: "Двісті з того світу".

 

В одному з номерів на початку 1960-х надрукували віршованого фейлетона Павла Глазового "Балабон їде за кордон". Ішлося там про міщанчика, який у закордонному турне хоче нахапати якнайбільше дефіцитних шмоток. І взагалі - усією своєю поведінкою ганьбить ім'я радянського громадянина, забуваючи слова пролетарського поета: "У советских - собственная гордость: на буржуев смотрим свысока". Перчанський художник намалював до фейлетону карикатуру: зобразив "балабона" кругленьким, пухкеньким, лисуватим, у брилі та ще й у вишиваній сорочці.

Одразу ж після виходу журналу якийсь надміру пильний доброзичливець накатав "тєлєгі" в "велику хату" й "контору глибокого бурєнія" - так ми називали КГБ. А погляньте, мовляв, добрі люди, - це ж викопаний Микита Сергійович Хрущов. Таке могло зародитися лише в параноїдальній уяві професійного стукача. Та ЦК - не та установа, де проігнорували би подібний "сигнал". Тож один із високих чиновників одразу викликав шефа до себе "на килим" для "розпіканції".

- Ви що собі дозволяєте?! Як ви могли таке надрукувати? - істерично заверещав, щойно Маківчук переступив поріг його кабінету. - Та ви знаєте, чим це для вас може скінчитися?

Маківчук слухав-слухав і нарешті озвався:

- А ви що, серйозно вважаєте, що наш Микита Сергійович - балабон? Я так не вважаю.

Партбос із несподіванки ніби галушкою вдавився:

- Ідіть к бісу! - тільки й верескнув.

 

Черговим куратором журналу в ЦК призначили мого однокурсника по Вищій партійній школі Ігоря Ненька. Десь на початку 1980-х. Такий куратор був у кожному виданні. Він мав "із лупою" перечитувати кожен номер і доповідати керівництву, коли щось не так. Ненько ж іще не вельми був досвідчений у справах журнальних. Та ось у нас партійні збори. Прийшов Ігор. Не міг не виступити - становище зобов'язувало. Підвівся, сказав, що йому сподобалася творча, ділова атмосфера в партійній організації та в редакції загалом. Але що ж то був би за партійний куратор, якби не зробив хоч одного критичного зауваження? І він його висловив:

Чому на сторінках "Перця" не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?

- Я от перегорнув підшивку журналу й у вічі впадає одноманітність автури. Переважно це штатні працівники редакції, літератори. Так же не можна! А чому на сторінках "Перця" не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?

Аудиторія притихла. Після зборів, коли Ігор вийшов, Маківчук люто глипнув на мене:

- Ну й однокурсники ж у вас!

Набрав номер телефону заввідділом пропаганди й агітації ЦК Юрія Єльченка:

- Юрію Никифоровичу, добрий день! Маківчук турбує. У вас є вільна хвилина? Юрію Никифоровичу, от у нас у "Перці" було багато кураторів. Одні були гірші, інші - кращі. Ну, а оце тепер ви прислали нам Ненька. То що я вам хочу сказати, Юрію Никифоровичу: ніж мати таку неньку, то краще вже залишатися круглими сиротами!

Єльченко - не без гумору чоловік - хрюкнув у слухавку. Ігор більше до нас не з'являвся.

 

Один пильнувач соціалістичної моралі "стуконув" у ЦК, що головний редактор "Перця" дозволяє собі інтимні зв'язки з молодими співробітницями. Юрій Єльченко не створив комісію з перетрушування брудної білизни, на що розраховував донощик. Просто зняв слухавку й подзвонив Маківчукові:

- Федоре Юрійовичу, а ви знаєте, що про вас пишуть?

- А що?

- Та от пишуть, Маківчук "склоняет молодых cотрудниц к сожительству". Що ви на це скажете.?

- Та що ж я вам скажу, Юрію Никифоровичу, - зітхнув Маківчук. - Воно, звичайно, діло спокусливе, але ж якби то не мої 70 з гаком років. А так: ну, добре - ну, "склонил" - а що ж далі?

 

Шефа одного разу включили до складу делегації ООН із питань культури. З цієї нагоди на Дарницькому шовковому комбінаті йому виготовили дві розкішні кремові вишиванки. Коли Маківчук від'їжджав до Москви, ми, підлеглі, прийшли на вокзал його проводжати. Зайшли в кафе на другому поверсі, випити по келиху вина на дорогу. І тут під час застілля виконувач обов'язків відповідального секретаря Олесь Громов вирішив розповісти історію, яка з ним сталася ще у громадянську.

- А пам'ятаєш, Федю, - звернувся до Маківчука, - я тобі вже якось розказував, як мене петлюрівці розстрілювали? Я тоді був ЧОНівцем, - пояснив, звертаючись уже до компанії (ЧОН - від російського "Часть особого назначения". - "Країна"). – Так от: спіймали вони мене, руки вірьовкою скрутили та й ведуть до яру. А ти ж знаєш, Федю, я був молодий, здоровий. Іду й потихеньку перетираю оте мотуззя. А тоді тільки раз! - і Громов показав, як раптово випроставши обидві руки, водночас зацідив обом конвоїрам по мармизах.

Та цього разу його кулак вцілив у бокал із червоним вином, що тримав головний редактор. Вино геть залило новісіньку Маківчукову вишиванку. Шеф побілів, але стримався і не сказав нічого. Уже через два місяці, повернувшись із-за кордону, розповідав:

- Жодна хімчистка ні в Америці, ні в Канаді не взялася вивести. Що то наш "Оксамит України"!

 

 

За якийсь час у редакції відзначали Новий рік. У розпал застілля Громов знову взявся згадувати ту давню історію.

- А пам'ятаєш, Федю, як я тобі сорочку вином залив? Ці вже не знають, - кивнув на молодше покоління "перчан". - А діло було так. Від'їжджає Федір Юрійович до Америки, проводжаємо ми його на московський поїзд. Замовили у привокзальному буфеті червоного сухого вина. Чогось я згадав, як мене петлюрівці вели розстрілювати. А я був молодий, здоровий. Іду й перетираю руками той мотузок. А тоді як!..

І Громов удруге показав, як розправився із конвоїрами. І знову на шляху його кулака опинився шефів келих із вином. За столом запала гробова тиша.

- Ну, - нарешті пролунав хрипкий від стримуваного гніву голос Маківчука, - щастя твоє, що то не я тебе розстрілював. Я б тобі руки дротом, дротом скрутив би!

 

Маківчук умів "нагородити" людину прізвиськом. І воно до неї прилипало назавжди. От поета-сатирика Степана Олійника, який був депутатом Верховної Ради СРСР, шеф називав "тато-депутато":

- О, зараз тато-депутато прибудуть, - казав, кладучи слухавку на важіль телефону.

Не уявляю собі розвинутого соціалізму, коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні

Головного художника "Перця" Валерія Зелінського, який родом був з Вапнярки і трохи вирізнявся снобізмом, Маківчук охрестив "аристократом із Вапнярки". А я був "Вусатим":

- Гм, а де це Вусатий? Це вже знову на рибу з Бондом рвонули?

"Бондом" у редакції називали гумориста Володимира Бондаренка.

Шеф відзначався винахідливістю і в резолюціях на повернутих авторам слабких матеріалах. Якось я подав не надто вдало опрацьовану літературну дрібницю. Й отримав її назад із навкісним написом-вироком: "Не так, дядьку, свиню смалиш!" Іншого разу на авторській гуморесці під назвою "Хіба це закусь?" Федір Юрійович зробив одне-єдине уточнення: замість закресленої "закусі" у заголовку своїм розмашистим почерком написав "гумореска".

 

 

 

"Перець" ніколи не був беззубим. Окрім повнометражних фейлетонів, друкував невеличкі, але кусючі замітки під рубриками "Друже Перче!", "Телеграфне агентство "Перця", "Чи знаєте ви, що…". Писали до них про нехлюйство й безвідповідальність місцевих начальників з усіх куточків України. І коли Маківчукові закидали, що "Перець" б'є з гармати по горобцях, незмінно відповідав:

- От нас звинувачують у дрібнотем'ї. Ширше, мовляв, треба брати, глибше копати, а то ви все пишете про поламані містки, недіючі лазні, холодні клуби. А я не уявляю собі розвинутого соціалізму, коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні! Коли вона не здатна пройти вулицею, не загрузнувши по коліна в грязюці!

До редакції прості люди йшли як на прощу, як до останньої інстанції в пошуках справедливості. "Друже Перче, ми вже скрізь побували - і в Генеральній прокуратурі, й у Верховній Раді, - ото вже як ти не поможеш, то більше й не звертатимемося". Листи з отакими криками душі редакція отримувала мало не щодня. Ми, бувало, телефонували до місцевої влади і просили вжити заходів або розібратися в справі. Потрапити на сторінки журналу місцевому керівництву не хотілося, тому намагалися все владнати.

Одного разу приїхав я у відрядження до Ізяслава на Хмельниччині й одразу пішов до секретаря райкому. Представився. Кажу, є завдання зробити фейлетон "З олівцем по Ізяславу". То, може, якісь питання треба порушити, які самотужки не можете підняти? Із "Перцем" було б веселіше. А він мені:

- Ви знаєте, ми "Перець" дуже любимо, хороший журнал. Але що хочу вам сказати: якщо "З олівцем", то краще по Шепетівці! - тобто по сусідньому райцентру.

 

"Як стало відомо Перцеві, у деяких ресторанах, кафе та їдальнях Донецька, Жданова, Горлівки, обслуговуючи весілля, займалися безсоромною обдираловкою. Спочатку вимагали наперед гроші за "сервіс". Потім переполовинювали страви, які мали подаватися на стіл. А деяких зовсім не давали. Заощаджені таким чином делікатесні продукти хапуги клали у свої місткі торби. Про це розповідалося у фейлетоні "Під весільний тост", опублікованому в №15 журналу за 1980 рік.

На цей виступ Перця начальник Донецького обласного харчування М. Берко повідомив про вжиті заходи. Директора ресторану "Астра" Ждановського тресту їдалень і ресторанів №1 Л. Сидоренка та завідуючого кафе "Кавказ" цього ж тресту Є. Маломужа з посад звільнено. Директора ресторану "Металург" Жданівського тресту їдалень та ресторанів №2 Р. Расторгуєву рішенням народного суду засуджено. Завідуючого їдальнею №40 Донецького тресту їдалень Є. Якушеву оголошено сувору догану, а заввиробництвом цієї їдальні М. Северенка та кастеляншу В. Гридасову з посад звільнено, бухгалтерові Р. Твер'є оголошено догану".

Перець, №1 за 1981 рік, рубрика "Дали перцю"

Федір Маківчук очолював редакцію журналу 40 років

Журнал почав виходили 1927 року двічі на місяць під назвою "Червоний перець" у тодішній столиці Української СРР Харкові. Був додатком до головної республіканської газети "Вісті ВУЦВК". Наклад журналу тоді становив 27 150 екземплярів. У перші роки існування популярність йому забезпечив письменник Остап Вишня. У 1930-х більшість працівників редакції "Червоного перця" арештовано за звинуваченнями в тероризмі й підготовці замаху на керівників компартії України. Журнал відновили 1941-го під назвою "Перець". Редакцію перемістили до Києва.

Видання було друкованим органом ЦК Компартії України. Найбільшої популярності досягло в повоєнні десятиліття. Переважно завдяки письменникові-сатирику Федорові Маківчуку, який був головним редактором журналу 40 років - із 1946-го до 1986-го. Він зібрав найвідоміших на той час в Україні письменників і сатириків. У касу ЦК щомісяця від продажу "Перця" надходило 12 млн крб. Редакція ж задовольнялася тим, що отримувала з бюджету.

- Якби нам залишили хоч один відсоток із наших доходів, то ми з вами всі були б мільйонерами, - сказав якось Маківчук у тісному колі "перчан". І, обвівши колег скептичним поглядом, додав: - Ну, за вас не знаю, а я точно був би!

Журналу "Перець" виходить досі, розповсюджується лише за передплатою. Теперішній наклад - 10 тис. примірників.

120 карбованців

становив оклад рядового працівника редакції журналу "Перець" у 1960-1970-х. Головний редактор отримував спочатку 160 крб, згодом 240. За надрукований фейлетон автор мав до 50-60 крб, карикатурист за малюнок - 30-50 крб. У номер проходило не більш як дві карикатури одного автора. За замітку в журналі платили 10 крб.

- Хто не лінувався, міг гонораром надолужити досить пристойну суму, - каже колишній фейлетоніст "Перця" Владислав Бойко. - До того ж, кожен із "перчан" - літераторів чи художників - мав право друкуватися деінде. Приблизно раз на три роки планували його книжечку в серії "Бібліотека "Перця" накладом 50-100 тисяч примірників.

"Художники, зазвичай, приносили ескізи карикатур на різну тематику, дехто малював до написаних фейлетонів. Потім на засіданні редколегії деякі з них затверджували, а ті, що не підходили, але задум був цікавий, відкладали до папки під назвою "ХП" - "хай полежить". Коли хтось пропонував занадто гострі карикатури, редактор Маківчук іронічно запитував:

- Ви що хочете, щоб мене завтра на Соловки відправили?"

Зі спогадів художника Анатолія Василенка. У "Перці" працює з 1961 року

"Хочемо подякувати за те, що допоміг знайти нашу бандероль, яка десь подорожувала майже шість місяців. Тебе, може, зацікавить, де ж вона пропадала стільки часу. Заступник начальника Кримського обласного виробничо-технічного управління зв'язку тов. Юр'євич написав нам: "Ваша бандероль поступила в отделение связи 25.09.80 г. и вручена 26.09.80 г. Вашему родственнику".

То, може, Перче, хоч тобі тов. Юр'євич скаже, хто ж той родич, який 26 вересня 1980 року одержав нашу бандероль і до цього часу навіть не познайомився з нами?

Сім'я Грушецьких"

"Перець", №16 за 1981 рік, рубрика "Друже Перче"

"У зв'язку з тим, що у доярки при родах загинула корова, то негайно відшукати зоотехніка і відправити у Полтаву на м'ясокомбінат. Якщо там не приймуть, то привезти назад, зняти шкуру, а м'ясо віддати курям. (З рішення правління одного господарства)".

"Коли я напився в чайній із своїм транзистором, то став свистіти і кричати не своїм голосом. За що посадили в міліцію на 15 діб. А транзистора забрала жінка. (З пояснювальної записки)"

"Перець", №23 за 1981 рік, рубрика "Страшне перо не в гусака…"

3 350 000 примірників

сягнув наклад журналу "Перець" на початку 1986 року - рекордна цифра. У той час його головний конкурент "Крокодил", всесоюзне видання, що видавали в Москві, мав п'ятимільйонний тираж

60 000 листів

від читачів щомісяця в середньому надходило до редакції "Перця". Просили допомоги у вирішенні проблеми або дякували за матеріал, що сподобався

 

Зараз ви читаєте новину «"Конторою глибокого бурєнія" називали КГБ працівники "Перця"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

8

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 274
Голосування Яка спортивна подія року вам запам'яталася найбільше?
  • 1) Фінал футбольної Ліги чемпіонів у Києві
  • 2) Кубок світу з футболу
  • 3) перемога українського боксера Олександра Усика над росіянином Муратом Гассієвим у Москві
  • 4) виграш збірної України з футболу групового турніру Ліги Націй
  • 5) перемога Еліни Світоліної на Підсумковому турнірі з тенісу
Переглянути
Погода