Ексклюзивы
среда, 13 ноября 2013 17:13

"Як напишу довгий лист, то три дні голова болить"

Леся Українка перед смертю нарікала, що видавці їй затримують гонорари. Мусили з чоловіком розпродувати з хати речі, щоб мати на прожиття

"Вигляд мій, либонь, мало змінився (може, трішки худіша, ніж звичайно) і "пригніченості" в виразі нема… і базікаю своїм звичаєм багато, але десь всередині щось ослабло: не можу довго писати, томлюся навіть від інтенсивного думання і часто так непереможно лінуюся, що аж страх за себе бере. Мені здається, що лінощі нормально не лежать в основі моєї натури, а коли вони з'являються, то се завжди знак якоїсь хвороби. А може, се я просто вже старію?" Цього листа матері в Україну 42-річна Леся Українка написала з Єгипту 12 березня 1913-го. З дитинства вона слабує на туберкульоз кісток, а 1907 року діагностують ще й хворобу нирок. Останнім часом у неї чи не щодня підвищена температура й болить голова. За чотири з половиною місяці, 1 серпня 1913 року, ­Лариса Косач-Квітка – так офіційно вона писалася – померла.

"Ні, се таки мене минулий рік підбив, може, почасти і тії драми, що я понаписувала, я таки їх несамовито писала. Ну, та як то через них, то ще нічого, все-таки "произведения", – адже часто жінки через дітей здоров'я втрачають і не жалують про те, а се ж теж "діти", інших же я не маю", – розмірковує в тому ж листі до матері Олени Пчілки, теж письменниці. За ­останні чотири роки вона завершила драми "На полі крові", "Лісова пісня", "Камінний господар", "Ізольда Білорука", "­Оргія", цикл поезій "Весна в Єгипті", півдюжини віршів і кілька поем.

"Почала вже нове оповідання писати – пишу, правда, помалу, в інтервалах між підвищенням t° (значить, ранками)", – звіряється матері за два місяці до смерті. Останній твір – оповідання "Екбаль-ганем" – про єгипетську жінку, яка "живе у дворищі, де уміщається пансіон для хворих чужинців". У таких санаторіях поблизу Каїра, у Гелуані, Леся Українка зимує в останні три роки життя – тамтешній клімат трохи покращує її стан.

Уперше до Єгипту вирушає з чоловіком Климентом Квіткою в листопаді 1909-го. Вражена: "Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса – се справді щось єдине на цілім світі! – пише матері. – Ніякі картини, фотографії і т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс – він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував".

За місяць чоловік вертається назад – він працює помічником судді у грузинському містечку Телаві. Клімат там сприятливіший і для нього, і для дружини. Заробляє небагато, а ще ж утримує названих матір і сестру. Посада непевна, його постійно переводять з одного місця на інше – там-таки, на Кавказі. Переїзди забирають тяжко зароблені гроші. ­Умови життя не найкращі, як-от 1912 року в Кутаїсі, де тепер працює Квітка: "Двір дуже несанітарний і погане, бо гучне, сусідство – казарма vis-a`-vis (навпроти. – "Країна") і "веселий дім" у нижньому етажі, через те галас день і ніч (от і в сей момент гармонія грає)", – описує Леся Українка в листі сестрі Ользі Косач-Кривинюк.

8 тис. руб., отримані 1907 року від покійного батька за продаж маєтку поблизу Торчина на Волині, розійшлися на лікування. На життєво потрібні їй виїзди до Єгипту грошима стягаються, крім чоловіка, мати й сестра Ольга. ­Поїздка обходилася близько тисячі рублів. Щоб частково покрити витрати на прожиток, Леся Українка дає уроки французької та німецької. У першу свою єгипетську зиму має чотирьох учнів – співмешканців і пацієнтів сусідніх пансіонів. ­Займається з ними щодня по 3–4 год. Так заробляє 65–75 руб. на місяць. "Але се ледве дає половину утримання, так що все-таки мушу проживати запасні гроші", – ділиться з Ольгою в січні 1910-го.

"Пансіон не має специфічно "санаторського" вигляду, бо збудований по типу багатших арабських домів з центральною восьмикутною залою на кшталт атріума, з многими верандами, кольоровими шкельцями в вікнах, з плискуватим дахом і т. п., – описує в листі до матері. – Живуть люди, все більше на нирки хворі, отже, на вид здорові, а дехто й зовсім таки здоровий, тримаються зовсім по-товариськи, їдять за table ­d'hote (господарським столом. – "Країна"), увечері збираються в салоні, грають, бавляться, балакають… Єсть і українці, але тільки gente, не natione (з походження, не національністю. – "Країна") – тип менше цікавий, бо занадто відомий".

Дорога – через Одесу морем до Каїра – забирає від ­п'яти до 10 днів. До Єгипту Леся Українка вирушає в листопаді 1912 року в розпал Балканської війни. Мало не в кожному порту доводиться стояти додаткову добу на карантині. У каюту набиваються семеро жінок. Одна з них без упину кашляє, спати неможливо. Повсякчас є небезпека отримати снаряд у борт або підірватися на міні. Та це не дуже лякає хвору: "Воно страшнувато не тим, що міна зірве, – се навіть веселіше, ніж бути таки з'їденою бацилами, – а тим, що можна… застряти в якій-небудь азіатській дірі і тим способом прискорити перемогу тим же бацилам", – ділиться із сестрою Ольгою. В одному з листів до неї називає свою недугу "30-літньою" війною організму з туберкульозом.

"Живу собі так наполовину, нікуди не хожу й не їзжу, й не хочеться мені нікуди, та, правда, і лікар забороняє рипатись, робота так іде, як і не йде, – пишу переважно листи, та й то як напишу бува довгий, то три дні голова болить, – пише в березні 1913-го подрузі Галині Комар про пансіон. – Може, тут заважає трохи й дурний курортний спосіб життя: треба ж якомога більше на дворі сидіти, а на дворі, де тілько є вигідний для мене куток, то він якраз і для інших вигідний, а в компанії яке вже там писання, зараз розпитування, теревені всякі, приходять араби з усяким крамом, торг, навколо галас… А тут тобі якісь мавпи танцюють на паркані під дудку, або якась берберинка "танець живота" танцює (бачити його не можу), або старець-дервіш головою мотає, душу з тебе вимотує (хотячи, власне, вимотати "бакшиш – ­п'ятака") і отакі "орієнтальні вражіння" снують доти, поки не плюнеш, кинеш перо і починаєш якісь дурниці базікати з кимсь із сусідів".

З усіх ліків єдине, що напевно допомагає, – єгипетський клімат. "Треба було в Єгипті вродитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах, решта все тільки логічні наслідки", – жартома бідкається в листі до Агатангела Кримського, ­письменника та сходознавця, у жовтні 1911 року.

З кожним роком щораз важче назбирати необхідну суму на поїздку до Єгипту. Писати Лесі Українці недуга вже практично не дозволяє. Та й того, що належить за вже видане, журнали й видавці виплачують ­несумлінно. ­Вимагати напряму – не в її характері, тож раз по раз звертається переважно до матері, іноді – до сестри та друзів, щоб нагадали про її гонорари видавцям.

З останньої єгипетської подорожі до Кутаїсі на початку літа 1913-го повертається знесилена. Дивується, що самопочуття цього разу не поліпшилося. Нестатки доводять її до розпачу: "Нам прийшлося було дуже круто, ми продавали речі з хати і тим живилися", – зізнається Ользі. Попри підвищену температуру, намагається завершити "Екбаль-ганем". "Як напишу оповідання, то й зарібок буде, бо воно вже "вперед прийняте", – звіряється матері 24 червня.

Просити допомоги в меценатів не хоче. "Могла б удатись по запомогу, так як Коцюбинський, і думаю, що мені б не відмо­вили, – пояснює Ользі, – але з різних причин волію Середню Азію, ніж се…" Письменникові Михайлу Коцюбинському, на прохання його дружини, 1911 року ­Товариство підмоги українській літературі, науці й штуці призначило 2 тис. руб. стипендії щорічно. Та Леся Українка схиляється краще пере­бра­тися до Середньої Азії, де Клименту Квітці пропонують місце з вищою платнею, – хоч і не хоче їхати так "далеко і чужо".

Здоров'я дедалі гіршає. 3 липня пише Лілеєньці, "вибравши годину, коли голова не дуже болить і жару ще нема, а ранішня прострація вже трохи розвіялась. Такі години бувають тепер не так-то часто, і треба їх ловити. Як сяду їсти, то плакати хочеться, до того мені всяка їда противна… При тому цистит загострився, і буває щось таке кругле і тверде під правим ребром, що коли його трохи надавити, то болить напробій, до самого хребта".

10 липня Климент Квітка викликає Олену Пчілку – Леся вже не може сидіти й вставати з ліжка, їй потрібен постійний догляд. За тиждень мати приїжджає з меншою донькою, 25-річною Ізидорою. Вологий клімат Кутаїсі хворій шкодить, його вважають малярійним. Остання надія – на переїзд до гірського курортного селища Сурамі, за сотню кілометрів. Мати з доньками, Квітка та служниця прибувають туди залізницею 21 липня. Оселяються в двоповерховому будинку з терасою. Квітка за кілька днів повертається на службу, щоб за чотири дні, на вихідний, приїхати знову. І більше дружину не залишає: її стан критичний.

Олена Пчілка вагається, чи викликати доньку Ольгу з Катеринослава, де та працює лікарем і доглядає малого сина. "Лесі мовби краще; всі болі менші, – пише їй у листі 26 липня. І радить: – Не зривайся їхать". Коли ж Ольга таки вибралася до Сурамі, було вже запізно.

"Яка була та остання ніч, коли моя менша донька пішла стрівати старшу сестру на двірці в Сурамі, а я зосталась з мужем Лесиним при тому смертельному ложі, я не буду говорити, – Олена Пчілка пише Ользі Кобилянській. – Вона спала якимсь тяжким сном, потім прокинулась, все-таки майже зовсім свідома, ждала сестру, аж ось їй забракло повітря, і так, раптово хапаючи його, охолола в наших руках. Сестри застали її вже неживою".

До Києва приходить телеграма від Олени Пчілки: "Тяжко прибиті великим горем мати і інша родина посилають звістку на Україну, що 19-го іюля (1 серпня за новим ­стилем. – "Країна"), вдосвіта, померла на Кавказі, в Сурамі, Леся Українка (Лариса Квітка, уроджена Косачівна). Поховають у Києві"

48,7 кілограма важила Леся Українка в грудні 1912-го. За рік втратила понад 10 кг. "За свідченнями сучасників, Леся Українка була невеличкого росту… Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі, – не мала, бо й той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів'явши передчасно, зник без вороття", – пише Євген Маланюк у статті  "До роковин Лесі Українки" 1961 року

Нести труну на руках поліція не дозволила

Потяг із тілом Лесі Українки на Київський вокзал прибув 7 серпня об 11.00. На пероні вже зібралися родичі, друзі, знайомі, громадські діячі, літератори, ­художники, артисти і просто ­шанувальники. Опівдні вагон перевели на запасний шлях і відімкнули. Родичі й близькі зайшли всередину. Скриню, в якій містилася труна, відкрили, поклали квіти, й за годину вагон зачинили.

Наступного дня о 15.00 жалобна процесія рушила від вокзалу вул. Безаківською, нинішньою Симона Петлюри, до Байкового кладовища. "Попереду несли тільки хрест. Нести труну на руках поліція, що проявляла до похорону Лесі Українки особливий інтерес, не дозволила, і вона була встановлена на катафалк. Увесь катафалк був укритий квітами і вінками з живих квітів", – описує в журналі "Украинская жизнь", що виходив у Москві, ­Лідія Шишманова-­Драгоманова, двоюрідна сестра Лесі Українки. Поліція остерігалася, щоб похорон не вилився в українську маніфестацію, як попереднього року, коли хоронили композитора Миколу Лисенка.

За катафалком рухалася велика юрба. Делегати прибули з Галичини, Одеси, Полтави, ­Умані, Баку й інших місць. ­Процесію упродовж усього шляху супроводжувала поліція. Жалобну ходу вона спрямувала іншою вулицею, ніж повідомили газети напередодні, і виставила кордони, щоб не дати приєднатися людям, які там чекали. Почали співати "Вічную пам'ять" – вимога припинити. На теперішній вул. Симона Петлюри перекрили рух трамваїв, а коли повернули на нинішню Саксаганського – натовп перестрів ще один наряд поліції й оточив його. "Процесія мала тепер своєрідний характер, що живо нагадував демонстрацію: спереду поліцейська кіннота, з боків поліція піша, позаду кіннота стражників", – пише Шишманова-Драгоманова.

Біля кладовища жалобний почет чекав новий відділ ­поліції. Коли процесія підходила до Байкового, знов завели ­"Вічную пам'ять". Та поліція знову зацитькала: "Прекратить!" ­Намагалися зачинити цвинтарні ­ворота, але юрба прорвала оточення. "Над могилою малося виголосити ­промови, – повідомляла львівська газета "Діло", – але поліція рішуче їх заборонила. Щоб хто-небудь не зломив сеї заборони, поліція допускала до могили тільки родичів і близьких покійної… Такого знущання наше громадянство над собою ще не зазнавало. Ховали Грінченка, ховали Лисенка – й промови не заборонялися. Невже тіло слабкої жінки завдало урядові такого страху?"

Після відспівування труну опустили в яму, услід кидали квіти. Народ довго не хотів розходитися, доки поліція не вигнала всіх із кладовища. Перед воротами весь час чергував загін кінноти.

Сейчас вы читаете новость «"Як напишу довгий лист, то три дні голова болить"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

1

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 477
Голосование Чем закончится встреча Зеленского и Путина?
  • Ничем. Все останется, как есть
  • Украина пойдет на уступки России
  • Путина убедят остановить войну
  • Зеленский согласится вписать особый статус Донбасса в Конституцию
  • Президент поймет, что с Путиным договориться невозможно. На Донбассе начнут строить стену
  • Договорятся по газу, но не по Донбассу
Просмотреть
Погода