Із початку 2011 року в Україні зникло 5175 дітей. Найбільше в Донецькій області - 694 та в Автономній Республіці Крим - 650.
У 85 відсотках випадків діти самі йдуть із дому. Міліціонери їх знаходять протягом доби.
Досі шукають 55 дітей: 27 хлопчиків та 28 дівчат. Наймолодшій дитині - 3 роки.
У 17 років виглядають на 12, говорять, як у 10, і не вміють читати
Служба в справах неповнолітніх Києва має у своїй системі притулок, центр реабілітації, центр екстреної допомоги дітям, які зазнали насильства. Регулярно проводять нічні рейди. Забирають дітей із вулиці.
Начальник Служби у справах неповнолітніх Микола Кулеба, 39 років:
- Вважають, що дитина пішла з дому, якщо не повернулася ночувати. Із благополучних родин діти не тікають. Але в нас часто не розуміють, які саме це сім'ї. Це не тільки коли батьки не п'ють, не вживають наркотики, не знущаються над дітьми. Але й коли задовольняють усі їхні потреби за пірамідою Маслоу: фізіологічні, пізнавальні та естетичні, у самореалізації, безпеці, любові й повазі. Порушення цих вимог - також насильство, хоча воно й не прописане в законодавстві. Про нього, на жаль, говорять тільки психологи.
У мене був випадок, коли 12-річна дівчинка втекла на знак протесту проти гіперопіки. Їй батьки не дозволяли самій гуляти на вулиці, спілкуватися з однолітками, в школу приводили й забирали. Вона не отримувала любові й поваги. Тільки опіка й суцільні заборони.
Для України звичніше, що діти йдуть із дому через пияцтво й знущання батьків.
Часто ті не розуміють мотивів своїх нащадків: "Утік через стусан? Цього не може бути. Мене теж батьки так виховували, і нічого". Але ж ти мав один характер, а в твого сина чи дочки - інший.
Якось із зовні благополучної родини пішов хлопчик, який страждав надмірною вагою. Батьки не говорили з ним на цю тему. Його почали ображати в школі, а він не знав, як реагувати, замкнувся в собі. Ми знайшли його, брудного, біля метро.
Зазвичай на вулицю тікають 12-15-річні. Вони не живуть у каналізаціях, а заробляють, групуються й орендують квартиру. Тому їх вирахувати майже неможливо. Раніше йшли на трубопровід чи на вокзал нюхати клей. Зараз такого не роблять. Нема угрупувань, бо ми не даємо їм скластися.
Буває, заходжу в універмаг "Україна" й бачу дитину, яка просить гроші. Викликаю соціальних працівників, бо міліція не вміє працювати з дітьми. Зачинили, й по всьому. А з ними треба знати, як говорити, заспокоїти.
12-річна дівчинка втекла на знак протесту проти гіперопіки. Їй батьки не дозволяли самій гуляти на вулиці, спілкуватися з однолітками, в школу приводили й забирали
Хоча інколи краще викликати міліціонерів. Тоді утікач злякається: схопили за руки, повезли в бобіку, посадили за ґрати. Нехай краще бояться вулицю й міліцію, ніж нічого.
Якщо дитина прожила на вулиці три дні, її важко вилучити звідти, бо змінюється поведінка. Вона відчуває свободу. Ми просимо людей не давати грошей таким.
Діти, які тривалий час живуть на вулиці, у 17 років виглядають на 12, говорять, як у 10, і не вміють читати.
Деякі громадські організації звинувачують нас у тому, що ми порушуємо свободу людини, забираючи з вулиці дитину, бо вона зробила свій вибір. Але ж це ми змусили її піти туди. Відпустили батьки, а суспільство не було поруч із тією родиною, хоч вони алкоголіки чи наркомани.
Забезпечені діти не залишаться на вулиці. Вони не захочуть втрачати комфорту, до якого звикли. Таких треба шукати в тітки, дядька, друзів.
Адекватної реакції батьків на втечу дітей бачив мало. Зазвичай: "Ах так, ну ти в мене побачиш!" Через певний час син чи донька втече знову.
Одного разу знайшов на вулиці 13-річного хлопця. Подзвонив матері. А вона здивовано питає: "Він ще живий?" Виявляється, жінка створила нову сім'ю, народила дитину, а про сина забула.
У мене четверо своїх дітей. Я їх сварю мало не щодня. Фізично намагаюсь не карати. Весь час борюсь із собою. Розумію, що це не вирішить проблему. Хоча мене батько лупцював постійно. Як покарання можу заборонити дивитися телевізор чи грати на приставці. Але обов'язково аргументую, чому це роблю. Інакше дитина буде ображена. "На велосипеді сьогодні не їздиш, тому що вчора залишив його на вулиці, не поставив у гараж. Чесно?" Дитина мовчки опускає очі, бо розуміє, що чесно. Ударити найпростіше. Але тоді в сина чи доньки затаїться образа, розвинуться страхи й комплекси. А згодом може з'явитися бажання втекти.
Записали Олеся ПОП, Оксана ХУДОЯР
Я не хочу жити з мамою. Я її не знаю. Тьотя мені ближча
14-річна Анна Свердлікова втікала з дому більш як п'ять разів. Після останньої спроби потрапила в столичний притулок на Троєщині.
- Тьотя часто зривалася на мені після смерті батька. Він помер 21 травня цього року. Кричала, коли я невчасно приходила з гульок, клала речі не на свої місця. Могла дати запотиличника. Вона завжди була зі мною жорсткою. Влітку гуляти могла лише до 22.30, взимку - до шостої вечора. Спілкуватися з хлопцями забороняє. Боїться, що народжу в 16 років, як її старша донька. Фарбуватися теж не дає. Каже, що губи від помади посиніють.
Мене це дістало, і я втекла. Але вже наступного дня хотіла повернутися. Просто боялася її крику. Тиждень жила в подруги. Знаю, що мене з першого дня шукали всі родичі, а тьотя звернулася в міліцію. Яна Вікторівна, наш дільничний, привела мене сюди.
Тьотя забрала мене в Київ із села Чорнобровка Сумської області, коли мені було 4 роки. Тата тоді забрали до в'язниці. Лишилася я, мама й дідусь. Тьотя хотіла забрати лише дідуся на зиму, а він сказав, що без мене не поїде. Мама була не проти, щоб я пожила в Києві. Коли тато вийшов, то ми залишилися жити в тьоті з її чотирма дітьми.
Із першого по четвертий класи вчилася добре, а з п'ятого чомусь усе гірше й гірше. Я ні в чому не нуждалася. Тато давав тьоті гроші, щоб вона купувала мені одяг.
Із дому вперше втекла рік тому навесні. Тоді тато побив мене різкою за те, що я два дні не ходила в школу. Наступного дня я просиділа півуроку, сказала вчительці, що вийду в туалет, а сама пішла до подружки. Яна Вікторівна показала мені фото дітей, які живуть на вулиці. Дівчат мого віку із синяками, зґвалтованих і вбитих. Я злякалася. А потім влітку все одно втекла, бо з татом посварилася. Поїхала до родичів у Сумську область. Через день за мною приїхала тьотя.
Я більше втікати не буду. Не хочу потрапити в притулок, хоч це не найгірший варіант. Не хочу, щоб позбавили опікунства мою тьотю. Наступного тижня вона обіцяла забрати мене додому. Ми обидві плакали, коли вона сюди прийшла. Я з нею помирилася.
Мама приїздила до мене сюди двічі. Не бачила її 10 років. Вона сказала, що планує мене забрати й здати в інтернат в Сумській області, бо "хазяїн" не дозволить, щоб я жила в одній хаті з ними. Хазяїн - це дядя Вася, мама з ним живе в цивільному шлюбі. Казала, що забиратиме мене на вихідні. Я не хочу жити з мамою. Я її не знаю. Тьотя мені ближча, її змалку мамою називаю.
Текст: Олеся ПОП, Оксана ХУДОЯР
Ще трохи, і ногу довелося б відрізати. Я злякався
17-річний Євген Іванкевич у розмові жодного разу не назвав брата на ім'я. Старший на два роки Віктор закінчив перший курс Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій. Протягом п'яти місяців двічі приходив до притулку, але Євген відмовляється його бачити
- Я тікав з дому, бо мене бив брат. Уперше втік влітку позаторік. Узяв із собою тільки пляшку води. Вночі гуляв у парку, ходив вулицями. Вдень спав у тролейбусі, катався по учнівському квитку. За три дні мене знайшов брат у парку іншого району. Вдарив у живіт, щоб більше не тікав. Зазвичай він бив руками, а коли я падав на підлогу, то й ногами, поки з носа не піде кров. Щоб не кричав, закривав рота подушкою. Міг просто так побити. Я тікав тільки тоді, коли вже не міг терпіти.
Бив руками, а коли я падав на підлогу, то й ногами, поки з носа не піде кров. Щоб не кричав, закривав рота подушкою
Ми жили з бабусею й дідусем. Мати померла, коли мені було 5 років. Ще через п'ять батько поїхав з дому, бо посварився зі своїми батьками. Торік бабуся померла. Дідусь зараз на пенсії, але досі працює інженером на залізниці, ще він художник. Головний дохід мали від його картин. У нас фінансово забезпечена родина. Нам із братом ні в чому не відмовляли. Бабуся з дідусем — хороші, не розуміли, чому тікаю. Я казав, що побився з хлопцями в школі. Коли вони помічали синці, брат ставав лютіший - бив сильніше.
До шостого класу я був відмінником. Зараз маю в атестаті "двійки". Бо в 10 класі гуляв майже весь час, додому йти не хотів.
Удруге я втік через півроку — взимку. Тоді було найтяжче. Вночі грівся в під'їздах. А вдень, якщо весь час ходити, то не холодно. Але через те, що постійно ходив, напухла нога. Мене знайшли міліціонери й відвезли в лікарню. Там сказали: ще трохи, і ногу довелося б відрізати. Я злякався. Пожив трохи вдома, а коли надворі потепліло - знову втік.
Мені допомагав друг. Спав у нього, поки батьки були на роботі. Носив мені харчі чи давав 5 гривень. Купував у гіпермаркеті "Ашан" багет за гривню. Його вистачало на день. Коли друга не було — голодував, та гроші на вулиці не просив. Роздавав рекламу в метро. Платили 15 гривень за годину. Із безпритульними не зв'язувався. Бо не п'ю, курив лише півроку, клей ніколи не нюхав.
Найдовше блукав півтора місяці. Востаннє пішов із дому на місяць в лютому 2011-го. Посеред вулиці мене спіймала мама мого знайомого. Подзвонила додому, брат узяв трубку. Сказав, щоб повертався — бити не буде. Але вранці, поки всі спали, побив мене. Я втік, мене спіймала міліція, привезли в притулок №1. Мені тут добре, спокійно, ніхто не ображає.
Цього року я вступив на повара в профтехучилище. Додому не повернуся, житиму в гуртожитку. Після училища піду працювати.
Братові мститися не буду, просто не хочу його бачити.
Текст: Оксана ХУДОЯР, Олеся ПОП
Постіль міняли двічі на рік
22-річний Ілля Воєводчук працює режисером у столиці. Живе в орендованій квартирі. Зустрічається з дівчиною, планує всиновити дитину і народити власних. Його 3-річним всиновила заможна родина. Ініціатором був названий батько, який працював головою суду в одному з райцентрів Тернопільщини. На той час мали дорослого сина, який мешкав окремо.
За півтора року батько помер.
Ілля почав утікати з дому з 15 років через скандали з нерідною матір'ю
- Я був не цукор, дивакуватий. Малим доїдав крихти зі столу. Якщо чимось пригощали, одразу кудись ховав, бо в нас у дітдомі все відбирали. Ми спали на постелі, яку міняли двічі на рік.
Мама цього не розуміла. Після смерті тата стала дуже жорсткою. Слова "люблю" я не знав. Мене ніколи не обіймали. Якщо не туди поклав шкарпетки — катастрофа на весь день. Могла дати запотиличник, побити ременем. За якусь дурницю стояв на гречці до п'ятої ранку.
У школі був дуже рухливий, часто бив вікна. Учився на "відмінно", але за поведінку мав "два". Мама на це реагувала дуже різко.
Я гуляв до вечора тільки, щоб не йти додому. Мама для мене була ворогом номер один. Ми могли один одному за день сказати тільки "добрий день" і "до побачення".
13-річним почав красти. Спочатку цупив у мами й купував солодощі, а потім - у чужих.
На початку 1990-х ми жили на 50 гривень у місяць. Після смерті батька від матері всі відвернулися, її вигнали з роботи. Я брав у школу хліб зі смальцем. Діти дивилися на це із презирством, бо у всіх на той час батьки працювали за кордоном. А в мене був старий одяг, допотопний ранець.
Почав тікати з дому на день-два. Гуляв на вулиці, жив у знайомих, ночував на лавках у парку, в під'їздах. Мати мене била, залякувала, а потім звикла.
Надовго втік після того, як уже мав три судимості за крадіжки. Обкрадав магазини. Мама мене постійно відмазувала від кримінальних справ. Це був для неї удар: син судді — злодій. Дала мені сокирою по руці. Сказала: "Було б набагато краще, якби тебе не було". Ці слова я сприйняв серйозно.
Наступного дня взяв у неї із сейфу 300 доларів і поїхав до Львова. Це було влітку 2005-го. Маминих грошей вистачило на два місяці. Я розбив вітрину книгарні й продавав дві сумки крадених книжок. За два дні проходив повз цю крамницю. А там вікно заклеєне картоном. Знову заліз, а в підсобці біля сейфу лежав ключ. Забрав 5 тисяч гривень і поїхав у Київ. На той час мене оголосили у кримінальний розшук по всій Україні.
У Києві одразу забрала міліція.
Я знаю, що таке "ластівка". Це коли ставлять під стінку й підбивають ноги з однієї й другої сторони. Після цієї процедури я не міг ходити. Звідти мене відправили в соціальну службу порятунку дітей.
Ніколи не говорив правду. Коли вперше у мами вкрав гроші, вона на колінах просила признатися. А я дивився їй в очі й казав, що то - не я.
Спершу теж розказував історію про те, що мої батьки за кордоном, я живу у Львові з бабусею, а до Києва приїхав на екскурсію. Психолог вислухав і каже: "Я тобі даю гроші на дорогу й ти їдеш, або кажеш правду й твоє життя міняється". Не знаю, чому, але я вибрав друге.
Із матір'ю почав спілкуватися недавно. Подивився на неї іншими очима. Вона сама нещасна жінка. Після хвороби батька пережила інсульт. Написав їй чотири листи з Києва. Вона мені відповіла. А на Різдво ми вперше обнялися. Мама вибачалася переді мною, а я - перед нею.
Текст: Олеся ПОП, Оксана ХУДОЯР
Гроші давайте з п'яти років
Тетяна Алєксєєнко, 57 років, завідувач лабораторії соціальної педагогіки Інституту проблем виховання Національної академії педагогічних наук України вважає, що за останні кілька років почастішали випадки, коли діти втікають із благополучних родин.
- Винні в цьому батьки, якою не була б причина втечі. Бо діти ніколи не підуть звідти, де їм добре й затишно. Атмосфера тепла й любові затримає вдома навіть найменш керованих.
Добробут - це тільки половина з того, що потрібно для відчуття щастя. Змалку треба формувати прихильність дітей до себе, до дому. А сучасні батьки навіть не хочуть брати малюка на руки - щоб не звик.
Притуляючи до себе, ви не розбестите дитину, а покладете початок довірливим стосункам між вами. Головне - витримувати баланс: любити й при цьому виховувати.
Через що діти вирішують покинути домівку?
- Таких причин кілька. Фізичне насильство та агресія з боку одного з членів сім'ї. Сексуальне насильство.
Байдужість дорослих до дитячих проблем. Кожен у родині зайнятий своїми справами. Малюка й не ображають, але, разом з тим, він емоційно не захищений, відчуває себе не потрібним.
Тікають і через надмірну опіку.
Сварки батьків - ще одна причина. З'ясовувати стосунки треба так, щоб дитина не чула й не бачила цього.
Щоб випробувати батьків, змусити їх звернути на себе увагу. У таких дітей дуже розвинена уява. Думають: "Я піду, застуджуся, захворію й помру - хай тоді плачуть". Їм здається, що по-справжньому оцінять батьки їх, лише втративши.
Із дому йдуть романтики. Заради інтересу - подивитися, що робиться навколо.
Йдуть через економічне насилля. Раніше вважали, що дітям гроші не потрібні. Мене теж так виховували. Але зараз інший світ, у ньому багато спокус. І дитину треба вчити витрачати гроші. Давайте синові чи доньці гроші з 5 років, щоб вони не почували себе обділеними. Друзі можуть похвалитися грошима, і ваш малюк відчує, що ви йому не довіряєте.
Буває, йдуть і просто від нудьги.
Як далеко дитина може зайти від дому?
- Якщо причиною втечі є агресія з боку кого-небудь із членів сім'ї, психологічне чи фізичне насильство, то дитина втече світ за очі - аби подалі від родини. Коли просто перевіряє батьків "на міцність", хоче їх за щось покарати, то далеко не піде. Максимум - до друга, тітки, в сусідній підвал чи парк. Адже прагне, щоб знайшли. І - побачити реакцію батьків, можливо, навіть поспостерігати за нею збоку.
Дитина-романтик збере сумку, покладе в неї улюблені речі, може навіть якийсь посуд. Якщо їй вдасться сісти в поїзд, автобус або електричку, то може заїхати дуже далеко.
Як попередити втечу?
- Ніколи не погрожуйте, що виженете з дому, якщо дитина зробить щось не так. Адже вона подібні погрози візьме за керівництво до дії. Боїться, що її проженуть, тому йде сама.
Сприймайте дітей серйозно, розмовляйте на рівних. Не відбивайте бажання радитися з вами. Разом вирішуйте, як їм проводити дозвілля.
Який портрет найбільш типового втікача?
- Хлопець 11-14 років із великого міста. Зазвичай, із багатодітної родини. Там менше контролю.
Якщо дитина втекла двічі, то її треба показати психологу.
Після втечі не карайте. Зробіть так, щоб дитина відчула, що за неї переживали. Нагодуйте, помийте й покладіть спати. Говоріть з нею про втечу за кілька днів, коли вляжуться емоції. Вибачайтеся.
1 
1
Комментарии
1