Одинокий герой

Учора президент Ющенко залишив свій кабінет. П'ять років тому за ним стояли мільйони. Тепер він залишився сам. Я поважаю одиноких героїв.

15 березня 1939 року німецькі війська перейшли кордон Чехословаччини. Гуркіт танків, що наближалися, першим почув офіцер-прикордонник. Він усе зрозумів. Нечисленним рядовим, що були з ним, наказав іти додому. Сам узяв пістолет і вийшов на дорогу. Встиг зробити кілька пострілів по танках. Його убили чергою з кулемета.

Занімілі чеські солдати бачили все. Вони таки виконали наказ: зібрали речі й пішли додому.

Я старався уявити, як вони жили після цього. Спочатку терпіли довгі шість років німецької окупації. Потім ще 45 років радянської. Ходили на роботу, сварилися із дружинами, дивилися футбол. Боялися потрапити на очі кредиторам. Ростили дітей і онуків. Одне слово, прожили життя недаремно. Мабуть, більшість із них не дожили до осені 1989-го. Хоча були й винятки.

Ющенко встиг зробити своїх кілька пострілів

Оптимісти кажуть, що Ющенко таки устиг зробити своїх кілька пострілів: Голодомор, Крути, Батурин і Чигирин. Декому від них таки справді стало боляче. Песимісти цього не помічають. Вони стверджують, що президент не виконав своїх обіцянок. Він їм, песимістам, нічого не дав. І взагалі він просто рідкісний невдаха.

Слава Богу, я вважаю себе оптимістом. Бо оптимісти таки найкращі серед тих, хто просто пішов додому.

×