Однокласник попросив придбати квиток на Гомель. Іду до нової станції метро "Деміївська". Вже у вестибюлі зирк: по-моєму, - сам Левко Лук'яненко! Доки купив жетон - легенда вже на ескалаторі.
Обганяю.
- А чому ви без охорони?
- А охорона - вище! - заголовний палець - поверх передпліччя. - Дружина там...
- То і вам, і охороні скажу: я вас таки подав на премію Нобеля!
- Знаєте, вічно ви жартуєте...
- Які жарти?! Позаминулого року написав Горбачову - відповіді не одержав. Торік писав - нуль...
- То й що, знаєте, далі?
- А що? Місяць тому здибався в Українському домі з Віктором Мироненком - правою рукою Горбі в Соціал-демократичній партії Росії. Переказав йому це, а він: "Ви, мабуть, писали Фонду Горбачова?" - "Атож". - "Ось вам моя візитка - напишіть мені, я передам вашого листа особисто Михайлові Сергійовичу".
- Але ви, знаєте, є ж правила Нобелівського комітету...
- Так: живий лауреат представляє живого. Ви ж більше за Манделу просиділи! До розстрілу вас засудили за те, що відстоювали конституційне право УРСР вийти зі складу СРСР. Я того, 61 року, тільки в перший клас пішов.
- Знаєте, парламент Канади представляв - не мене, а Українську Гельсінську групу - на Нобелівську премію миру. Але перебили все ізраїльтяни, то її отримав, по-моєму, Бен-Гуріон. За якусь угоду з Єгиптом.
- Скільки вихідців з України - лауреати Нобеля, проте жодного громадянина України.
- Мені, знаєте, це вже не потрібно.
- Це потрібно Україні!
- То, знаєте, пишіть Мироненку. Я його, знаєте, знаю...
Написав.
Чекаю.
3 
1
Комментарии