Наступного дня після інавгурації Януковича я зайшов на сайт президента України. Звідти вже встигли вичистити сторінку про Голодомор. Кажуть, що саме це було першою справою нових адміністраторів.
Із усіх голодоморних історій мені найбільше запам'яталася та, яку розповів мій товариш Владислав Чабанюк. У його рідному селі Леґедзиному на Черкащині 1933 року доходила від голоду родина Івана Баранюка.
Іван мав хату, корову, коня, воза, дружину та п'ятьох дітей. Усе хотів розбагатіти на землі. Улітку навіть спав на возі, аби раніше братися до роботи. 1930-го його розкуркулили. "Буксирну бригаду" в Леґедзиному очолював колишній "котовець" Свирид. Коли він знову - разом із комсомольцями, залізними щупами й іншим причандаллям - прийшов до Баранюків, Іван зустрів його байдуже. Мовляв, усе вже винесли.
- Усе, та не все, - заперечив колишній "котовець".
1930-го його розкуркулили
Шукали довго й безрезультатно. Під кінець Свирид побіг у льох. Іван занепокоївся, бо там була діжка з квашеною капустою - єдиною надією на порятунок. Хвилин 10 Свирида не було. А коли вийшов, скомандував:
- Ходімо вже, хлопці, нема в них нічого.
Ледь втерпівши, Іван побіг у льох подивитися на капусту. Вона була на місці. От тільки Свирид, як би це культурніше сказати, справив туди велику потребу.
Янукович, коли побачив у Секретаріаті президента діжку з капустою, теж не втримався.
2 
1
Комментарии