Британці осуджують солдатських удів, які знову виходять заміж

Наприкінці березня у Великій Британії вийшла книжка Крістіни Шмід Always by my side - "Завжди поруч зі мною". У ній удова розповідає про своє життя з чоловіком, старшим сержантом, сапером 30-річним Олафом "Озом" Шмідом. Він загинув у Афганістані в жовтні 2009-го, коли знешкоджував бомбу. Йому залишався тиждень до повернення додому. Торік Шміда нагородили посмертно найвищою британською відзнакою за хоробрість - Георгіївським хрестом. Його отримала Крістіна. У неї залишився 8-річний син Лейрд.

За три роки по смерті чоловіка Крістіна зустріла 36-річного Марка Кларка, теж військового, який торік повернувся з Афганістану. Зараз живуть разом. Обоє вважають, що Олаф схвалив би їхні стосунки.

- Він казав: "Якщо зі мною щось трапиться, ви з Лейрдом маєте триматися разом. Але як ти знайдеш когось, хто про тебе подбає, це буде чудово". Тож я відчуваю його благословення, - каже Крістіна.

Про книжку говорять і пишуть неоднозначно. Багато британок осуджують солдатських удів, які швидко сходяться з іншим.

- Не ганьбіть нас за те, що знайшли нове кохання, - відповідає Крістіна.

Марґарет ЛОУРІ, 26 років, економіст, Единбург:

- Коли мій наречений Браян їхав до Афганістану, я була вагітна. Він наполягав, що треба відгуляти весілля по поверненню. Мовляв, хоче одружитися, як уже матиме бойові відзнаки. Мої батьки були проти його поїздки, але змовчали.

На шостому місяці вагітності я дізналася, що Браян загинув. Було так, що він і ще хтось зупинилися, бо побачили перевернуту автівку, а їх розстріляли. Мені не вдалося оформити пенсію для себе й допомогу на ненароджену дитину. Наші з Браяном стосунки не були зафіксовані в жодних документах. Його привезли в закритій труні, тому неможливо було проводити експертизу батьківства одразу. Потім стало ще гірше - купа журналістів, якісь військові. Його мати скаржилася, що їй дуже важко, й відряджала всіх до мене. Не уявляєте, як гидко, коли чужі люди порпаються в твоєму житті й просять у двох словах розповісти, ким був твій наречений, від якого в тебе от-от народиться малюк. Друзі замість того, щоб допомогти мені це пережити, заливали горе в барах.

Біля мене постійно був найкращий друг Браяна - Колін. Він допоміг вирішити питання з батьківством, переоформити на нас із дитиною Браянову квартиру. Колін відвіз мене до лікарні. Був поруч, як народилася Едіта. Усі були певні, що батько - він. Коли Едіті виповнився місяць, він приніс їй чудову колиску, а мені - обручку. Зі слізьми на очах просив стати його дружиною. Я погодилася. А тоді почалося пекло. Браянова мати подала до суду, щоб у мене забрали допомогу на Едіту. Говорила, що я й року не побула в жалобі. У місцевій газеті з'явилася стара фотографія зі студентської вечірки, де я п'яна. Мовляв, ось на що я витрачаю кошти. Співробітниця запитала мене, чи не пішов Браян на смерть через мій роман з іншим.

Ми з Коліном перебралися до Единбурга. Коли переїжджали, я хотіла відмовитися від грошової допомоги. Але голова комісії сказав, щоб не робила дурниць. Ми відкрили доньці окремий рахунок, усі кошти надходять туди. Зараз Сара, Браянова мати, нормально спілкується зі мною. Але я ніде не згадую, що Едітин батько загинув у Афганістані.

Барбара ФЕНДЛ, 41 рік, домогосподарка, Лондон:

- Шість років тому чоловік повернувся з Іраку без ноги. Як слід не обробили рану, вона загноїлася. Не гоїлося дуже довго. Ніка зустрічали в аеропорту, запрошували на ток-шоу, пропонували допомогу. А згодом до нього збайдужіли. Навіть соціальний працівник почав заходити раз на тиждень задля "галочки", наче до якогось діда з хворобою Альцгеймера.

Коли Нік перестав на кожному кроці чути, який він герой, у нього почалася депресія. Напади люті змінювалися спробами вкоротити собі віку, а вночі його мусили жахи. Усю злість він зганяв на мені. Хоч я дбала про нього, що 3 години міняла ці смердючі пов'язки. Інколи хотілося забрати дітей і кинути його, але жаліла. Щоразу стискалося серце, коли він питав, чому його списали. Він незадоволений усім: як я готую, високими виплатами безробітним, нашою прибиральницею, сусідами, політикою, виборами у Франції. Я все це мовчки вислуховую, бо йому важко бути інвалідом. А коли скаржуся комусь із подруг, ті кажуть, що я - невдячна й жорстока.

Їм привозять закриту труну і фотографії з похорону друкують у всіх великих газетах. Що далі?

Тішуся за жінок, які змогли влаштувати своє життя після втрати нареченого або чоловіка. На форумах завжди пишу, що треба жити своїм життям, а не озиратися на всіх і приносити себе в жертву. Інколи шкодую, що не зробила так само, адже з Іраку повернувся не мій чоловік.

Кайлі ШЕЛТОН, 28 років, няня, Бірмінгем:

- Я сказала чоловікові, що не думаю зав'язувати собі життя і чекати на нього з Афганістану. Ми розлучилися, він переслав мені документи. Моя мати просила не підписувати їх. Мовляв, у всіх фільмах дружини чекають на чоловіків. А якщо ті загинуть, не виходять заміж знову. Я була дурна й не розуміла сенсу її слів.

За три місяці після від'їзду Річард написав мені, що має нові стосунки. Наречена робила для нього фотосесії, влаштовувала стриптиз по Skype. Вона знялася в передачі, де розповіла, як їй важко і як вона молиться. Навіть приїхала познайомитися з нашим сином. А я щодня міркувала, як дотягти до наступної зарплати, й бігала до садка розібратися, хто лупцює нашого Денні.

Річард повернувся після того, як підірвався його напарник. З аеропорту приїхав до нас додому. Попросив приготувати його улюблені спагеті. На похорон ми йшли разом. Лінду, вдову, підтримували як могли. Річард ходив з її малими на шкільні свята, ремонтував усе вдома. Звів її з хлопцем з їхньої бригади. Якщо твій чоловік загинув на війні, ти не маєш права дати дітям першого-ліпшого батька. Я зрозуміла це, коли побачила, як Річард грається з малечею, як поводиться в супермаркеті. Мені прикро, що Крістіна Шмід піариться на цьому. Така поведінка не гідна вдови військового.

Дуглас ВОТКІНС, 55 років, соціальний інспектор, Лондон:

- У нас утворилася величезна соціальна проблема - ніхто не працює з дружинами й солдатськими вдовами. У США є спеціальні групи підтримки, телефон довіри. А в нас тільки форум, та й то після історії Крістіни там більше агресивного неадеквату, ніж чогось путнього.

Зараз ми працюємо з чотирма вдовами. Найстаршій - 34 роки. Ці жінки розгублені. Вони відправляли чоловіків у "гарячу точку", не розуміючи, що може статися. А тоді їм привозять закриту труну й фотографії з похорону друкують у всіх великих газетах. Що далі? Суспільство каже: ти носиш горде звання вдови військового. Носи його гідно. Про повторний шлюб не може бути й мови. Ти маєш щотижня ходити на могилу й нести туди квіти. Найприкріше було, коли заговорили, що треба урізати їм пільги, - мовляв, хіба не досить просто бути вдовою?

А я раджу всім пробувати зав'язати нові стосунки. Хай скінчилося життя вашого чоловіка, але ж ви живете далі. Він загинув, щоби був мир у людей Афганістану. То хіба він не бажав би миру своїй родині?

×