Яванці бояться померти в обдертому чи брудному вбранні

 

Вулкан Мерапі на індонезійському острові Ява прокинувся 26 жовтня 2010 р. Геологи називають його найнебезпечнішим у країні. А їх лише на цьому острові 30. Висота вулкана - 2914 метрів. Серйозні виверження відбуваються кожні сім років. За кілька останніх тижнів від нього загинули щонайменше 190 людей, а 145 отримали важкі поранення. Українська журналістка провела тиждень у таборі для потерпілих від виверження вулкана Мерапі.

"Приїжджай, якщо зможеш, у таборі потрібна допомога", - читаю есемеску від товариша. Він уже четвертий день працює волонтером у таборі для потерпілих від виверження вулкана Мерапі в селищі Кепугарджо. Табір - за 10 км від кратера. Складаю в наплічника кілька комплектів білизни, чисту футболку. Протираю свого скутера - дощ із попелу, піску та дрібного каміння йшов усю ніч і покрив Джоґджакарту двосантиметровим сірим шаром. Від мого будинку до вулкану понад 20 км, до табору в центрі Яви - 15.

На індонезійських дорогах транспорт зазвичай рухається злагоджено. Але не цього разу. Усі поспішають вибратися за межі небезпечного кільця. Переганяють і підсікають одне одного, сигналять, якщо утворюються затори. Люди в масках і окулярах, але вулканічний попіл проникає в усі шпарини, в'їдається в одяг та шкіру. На світлофорах волонтери безкоштовно роздають маски. Інші з коробками з написом Peduli Merapi (Допоможи Мерапі) проходять поміж рядами транспорту й збирають пожертви.

На під'їзді до табору зупиняє військовий патруль. Кажуть: далі - заборонена зона. Піднімаю заслінку шолома. Коли бачать, що я - іноземка, пропускають. Голландці панували на островах понад 300 років, тому європейців тут досі обожнюють і ненавидять водночас. Називають їх "буле", що яванською означає "біла корова".

Далі дорога власне по вулкану. Обабіч похилені під вагою вулканічного піску бананові дерева, опале листя з кокосових пальм і недостиглі попсовані плоди папаї. Спускаються вантажівки з військовими, карети швидкої допомоги, поліцейські на мотоциклах і міні-буси з логотипами різних організацій та продуктових марок.

Залишаю скутер перед величезним жовтогарячим тентом і увіходжу до імпровізованої кухні просто неба. На старих газетах розкладені шматки м'яса, прив'ялі овочі, нарізані - у пластикових тазиках. У казанах на вогнищах булькає рис. На величезних плитах смажать сир тофу, на сотнях одноразових тарілок розсипані приправи. Готують жінки із сусідніх сіл, власниці варунгів - місцевого варіанту дешевих кафешок з домашньою їжею. Кажуть, працюють у таборі безкоштовно.

На величезній галявині натягнуті тенти, долівка вистелена тонкими різнокольоровими матрацами, накритими клейонкою. Кожен із потерпілих отримав куточок, де зберігає власні пожитки: запасну білизну, зубну щітку й рушник. За тентами - вбиральні, баки з водою для душу та пральня. Пральні машинки привезла відома місцева фірма. Її працівники натягнули на схилі величезний банер з рекламою, щоб усі бачили, як безкорисливо вони допомагають потерпілим.

Європейців досі обожнюють і ненавидять водночас. Називають їх "буле", що яванською означає "біла корова"

Жінки скаржаться, що їм не дозволили нічого із собою взяти. Хороший одяг і взуття залишився вдома. Люди практично не виходять із таборів, хіба що на молитву чи до туалету. Їжу приносять до наметів, щоб не створювати натовпу на роздачі. Кожен сидить на своєму матраці. Лише коли чутно виверження і грибоподібний стовп диму здіймається над горою, починають метушитися. Але військові й поліція завертають усіх до наметів. Коли починається піщаний дощ, туляться одне до одного, жінки плачуть, обіймаючи дітей, чоловіки моляться.

Волонтери своїх наметів не мають. Спимо просто неба, під гуркіт із-під землі. Якщо починає стугоніти, значить, на ранок буде нове виверження. Здається, ніби щось живе рухається у велетенському череві вулкану. До сну йдемо рано, бо вставати до схід сонця. Волонтери з інших таборів розповідають, що в них влаштовують вечірні перегляди фільмів, разом готують їжу. У нас це неможливо, бо навіть електроенергію отримуємо порціями через генератори.

У таборі дві з половиною тисячі людей: жінки з дітьми, літні й поранені. Здорових чоловіків поселили в іншому місці, де гірші умови. Для матерів із немовлятами й жінок похилого віку виділили два окремі приміщення в школі неподалік. Коли хтось із дітей починає плакати, його вмить підтримують решта - вереск стоїть неймовірний.

Літні жінки жують кінанґ. Це легальний наркотик, суміш вологого тютюну й бетельного листя. Від нього язик, зуби та ясна робляться червоно-бурими, а після регулярного жування той колір не змивається.

Люди старшого віку одягнені святково. Чоловіки в сорочках із вручну розписаного батіку. Жінки - у блузках, які в нас носять хіба до церкви на великі свята, і батікових саронгах. Перед евакуацією вдягли на себе найкраще. Бояться померти в обдертому чи брудному вбранні і постати в ньому перед Аллахом.

Сільський муедзин живе серед потерпілих у тенті. Оголошує час молитви п'ять разів на день, як того вимагає мусульманська віра. Люди прокидаються о четвертій ранку, розвертаються на своїх матрацах обличчям до уявної Мекки, стають на коліна, моляться й знову повертаються до сну.

Бабуся Мартівіано жодного разу не виїжджала далі Кепугарджо. За 70 років побачила п'ять таких вивержень. Щоразу поверталася додому наступного дня після викидів.

- Мала п'ять корів, і всі загинули ще в перший день виверження, - каже. - Тоді ж не стало мого сусіда Мба Маріджана, шамана-охоронця гори. Своїми молитвами він підтримував вулкан у спокійному стані. Шаман отримав повноваження від самого джоґджакартського султана Гаменґкубувоно IX проводити ритуали, щоб задобрити гору. Охоронця знайшли мертвим у молитовній позі. Тіло, покрите вулканічним пилом, знайшли в хатині за 5 кілометрів від кратера ще в першу ніч виверження. Вулкан так лютує, бо Мба Маріджан почав приймати коштовні подарунки від уряду й користуватися популярністю в туристів, чим зрадив Мерапі.

×