Треба знаходити позитив у всьому. Так починаєш думати, коли потрапляєш у стіни досить специфічних лікарень, байдуже, що в ролі відвідувача. Мій позитив полягав у спілкуванні з 52-річною американкою з норвезьким корінням Труді Берф, яка майже 20 років живе в Україні й говорить українською так, як не говорить жоден зі мною знайомих іноземців та діаспорян.
- Як сталося, що Ви приїхали до України?
- Ще коли ми вчили в школі про СРСР, про залізну завісу, мені захотілося поїхати в ці краї. Спершу я приїхала сюди як місіонерка. Ми не приїжджали з перекладачами, які б за нас людям щось доносили. Ми хотіли жити в країні так само, як і всі тутешні люди, вчитися цьому, а отже, й говорити українською. Вивчаючи мову народу, починаєш розуміти і його ментальність. Я приїхала сюди в 1993-му, вчилася 2 роки у Львівському університеті імені Івана Франка. Але, звичайно, я завжди тут буду чужинкою, бо є речі, які всотуються тільки з народження, перебуваючи в культурі змалку.
Одного дня ми вчили букву "М", і було дві картинки: мурашки й морква. Наступного дня я пішла на базар, щоб купити моркву й сказала продавчині: "Скільки у вас мурашки?".
- І були якісь міжкультурні непорозуміння, коли тільки-но приїхали?
- На початку було. У Львові я їхала в трамваї, моя зупинка була наступна, я почала пробиратися до виходу, а народу було повно. І всі дивилися, як на дивну, почали кричати щось на зразок: "Ми теж вийдемо". Для мене найскладнішим було вивчити саме оці маленькі, але вагомі культурні моменти. "Ви виходите на наступній зупинці?" - нас ніхто цьому не вчив. Були смішні випадки з чергами. Оце дуже дивне для мене: "Хто крайній?" і тоді "Я за Вами" чи, ще краще, "Я за ним займав". При вивченні мови іноземцям мають обов'язково пояснювати такі соціокультурні особливості. Але я відчуваю, що через всі ці моменти, інколи дуже смішні й дивні, я навчилася любити Україну.
- Що було найскладнішим у вивченні мови?
- Відмінки. Бо їх дуже багато. І найскладнішим для мене є родовий. Я обходжуся без нього в українській.
в Ізмаїлі польська й українська однаково чужі.
- А як Вам сама система вивчення української в університеті?
- Вони вчили нас тільки правилам. Але це не допомагає навчитися говорити. Все, що потрібно, - це розмовна практика. Так, я говорю з граматичними помилками, але я бачу, що цим навіть більше зацікавлюю людей, змушую їх прислухатися, ніж, наприклад, мої друзі, які намагаються говорити правильною чистою й дуже монотонною українською.
- Як скоро ви заговорили?
- Майже зразу. Ми жили на винайнятій квартирі, без хазяйки, змушені були всюди самі себе обслуговувати. Одного дня ми вчили букву "М", і було дві картинки: мурашки й морква. Наступного дня я пішла на базар, щоб купити моркву й сказала продавчині: "Скільки у вас мурашки?"…
Довелося допомогти моїй сусідці, в якої вночі сильно заболіла спина. Я підклала їй рушник під хребет. Це те, чого нема в Америці. Там не торкаються людей.
- Що було після Львова?
- На рік повернулася додому в Каліфорнію, далі знову сюди – але вже до Ізмаїла, де вирішила вчити ще російську, а потім у Тернопіль. Тож у мене дуже гарний суржик получився. Цікаво, що людям подобалося все це. Вони казали: "О, ти тепер наша". І тоді я зрозуміла, що навчилася говорити живою мовою.
- Коли Вас перестали сприймати за іноземку?
- Фактично в Ізмаїлі. Спершу мене приймали за польку. Я казала, що зі Львова, і ні в кого не виникало сумнівів. Можливо, тому що польська й українська там мови однаково чужі на слух.
- Чи сильно відрізняється спілкування українців та американців?
- Перебуваючи в лікарні, я бачу, наскільки тут інакші люди. Приязні, оці постійні "Приходьте до нас", "Заходь на чай", готові ділитися й допомагати в біді. Учора мені довелося допомогти моїй сусідці, в якої вночі сильно заболіла спина. Я підклала їй рушник під хребет… Це те, чого нема в Америці. Там не торкаються людей, бо не можуть бути впевнені, що правильно зрозуміють, і що завтра не прийде повістка.
- Чи є бажання в інших американців вивчати українську там?
- Думаю, тільки в людей з діаспори. Українська – мова незрозуміла й досить важка. Бракує посібників, розробок, методик для її вивчення. Те, що було в університеті, явно не тягнуло на високий рівень. Зараз модно вчити російську, з нею менше проблем, хоча мова в чомусь і важча. Але існує купа чарівних підручників, нескладно знайти гарного викладача – і людей, які б хотіли викладати її іноземцям. Українська дуже в цьому програє.
"Він у мене не любить ковбасу" чи "Вона в мене розумна". Оте "у мене" - це щось неймовірне. У цьому виразі справді стільки криється!
- І все ж, якщо порівнювати українську й російську…
- Я б сказала, українська куди мелодійніша. Здається, люди не говорять нею, а співають. Російська звучить зліше, агресивніше. "Нет этого", - наче на тебе тиснуть. Як дикі ведмеді заговорили – грубо. А "ні" - співчутливіше, чи що.
- Україна для Вас двомовна?
- Люди тут часто переходять на українську, чуючи, що я нею говорю, і це мило. Але я також помічаю, що дуже багато людей не мають відчуття мови – вони просто говорять. Їм байдуже, якою мовою. І це повсюдно.
- А є якісь фрази, які просто не вкладаються в переклад англійської?
- Є, звісно. Наприклад: "Він у мене не любить ковбасу" чи "Вона в мене розумна". Оте "у мене" - це щось неймовірне. У цьому виразі насправді стільки криється! Або от. Пару тижнів тому ми були в Антонівці та збиралися їхати на Кунів, це Хмельниччина. Там одна старенька бабуся спитала: "А ви пішаком на Кунаво??". Я ніколи нічого крутішого не чула.
7 
1
Коментарі
110