— В Україні працював на будівництві різноробочим. Носив мішки з цементом, мурував стіни. Обіцяли 1000 гривень зарплати. На руки давали 700–800 гривень. Решту — будматеріалами, курми-гриль із їдальні, — розповідає 32-річний Роман Олексюк із міста Кіцмань Чернівецької області. 13 років живе в Італії в місті Беллуно, регіон Венето. Там працюють його сестра і мати.
— Друзі казали, що треба їхати шукати кращих заробітків за кордон. Моя мама тоді вже працювала в Італії. Переговорив з нею, зібрав валізу і поїхав. Господар будинку, де вона працювала, не прийняв мене. Злякався чогось. Серед ночі лишився на вулиці. Пішов на парковку, де стоять мікроавтобуси, що возять заробітчан і передачі. Підійшов до однієї машини, до другої. Водії дали телефони українців. Одна жінка теж відмовилася взяти до себе. Злякалася, що трону її двох доньок. Так і сказала: "Хай хлопа не обіжається, але переживаю, щоб не зґвалтував моїх дівчат". Хоча вона знала мою маму. Відзвонився один хлопчина. Він із матір'ю теж приїхав на заробітки. Мали в своєму розпорядженні цілий поверх. Поселили мене в себе.
З роботою допоміг знайомий мами. Влаштував у пекарню, де працював його син. Він знайшов більш перспективнішу роботу і вакантне місце в пекарні звільнилося. Господар дав випробувальний термін на три місяці. Крім мене, ще було троє хлопців. Роботу отримав я, бо постійно цікавився, як готувати булочки. Усе до дрібниць повторяв за господарем. Хоча на пекаря ніколи не вчився, технологію виробництва не знав. Навіть вдома нічого раніше не пік. Сам по професії агроном, закінчив навчання з червоним дипломом.
— Найбільша проблема — мову знав погано. Вчив у вільний час. Слухав радіо, дивився телевізор, ходив у кінотеатри. Нічого не розумів, але дивився і здогадувався, про що фільм. Спеціально виходив на вулицю, прислуховувався до місцевих. Намагався з ними говорити. Італійці привітливі. Коли спілкуються і бачать, що їх не розуміють, повторюють сказане ще й за допомогою жестів. Виправляють слова, — продовжує Роман.
Мій начальник говорить на діалекті. З ним було складніше. Тому він пояснював мімікою та на пальцях, як і що робити. Тісто готує сам сеньйор Карло. Я виліплюю різної форми булочки. Складаю на дошки чи підноси. Коли тісто підходить, ставлю в піч. На ранок свіжу випічку доставляю клієнтам. Наші булочки продаються в чотирьох супермаркетах, трьох барах. Також маємо щоденні замовлення від 150 сімей. З 9:00 до 12:00 розвожу до кожного двору і залишаю пакунок у спеціальній скриньці. Якщо господарі вдома, то підходять, вітаються. Раз на місяць привожу конверт. У ньому сума, що мають сплатити за булочки і доставку. У середньому 30 євро — 850 гривень. Це якщо замовляли по дві штуки на день. Випічку продаємо на кілограми, а не поштучно. Кіло коштує 4,50 євро — 128 гривень. Італійці не набирають по кілька хлібин. Щодня їдять свіже. Вдома багато не готують. Якщо планують варити спагеті, то попередньо відважують 150 грамів — те, що реально з'їдять. Це я можу наварити макаронів, щоб ними поснідати і повечеряти. У перші роки в Італії економив на всьому. Ходив їсти до піцерії, бо це дешево.
Наша пекарня розташована у вигідному місці. Поряд адміністрація, що займається іноземцями. Видають дозволи на перебування, виготовляють закордонні паспорти. Поки люди очікують документи, мають час зайти по булочку. Пропонував господареві продавати ще й каву. Але він не хоче заморочуватися. 40 років готує випічку, міняти нічого не хоче.
— У перші місяці було важко відключитися від думок, що вдома хлопці, дівчата, наші традиції. В Італії зараз ніхто не переймається ніякими святами. У них просто вихідний. Сидять вдома на дивані, — каже Роман Олексюк.
— Кілька разів змінював житло, бо піднімали орендну плату. Меблі, телевізор не купував, бо знав, що матиму проблеми. Довелося б наймати машину, перевозити. Це все коштує грошей. Купував речі, що міг би запакувати в свою машину. Останній раз жив на горищі ресторану, де мама працювала помічником кухаря. Мама пізно закінчувала роботу. Додому боялася ходити пішки. Залишалася ночувати там. Тому вже разом з нею там і жив.
Потім вирішили разом купити будинок. Заплатили частину готівкою, решту грошей взяли у кредит. Хочу в майбутньому відкрити власний бізнес. Можливо, він буде пов'язаний із випічкою. Але не просто пекарня, а спільно з кав'ярнею. Для цього треба мати дружину і дітей, бо сам в полі не воїн. Важко все потягнути. Успіх приходить, коли справа робиться гуртом. За приклад беру італійців, вони успішно ведуть сімейні бізнеси. Поки що паралельно працюю в міжнародній компанії, просуваю товари і послуги, пов'язані зі здоровою їжею. Ще консультую людей, як правильно харчуватися.
3 
1
Коментарі