Я в тому дивному віці, коли який-небудь нічим не видатний предмет із твого минулого раптом спливає на поверхню пам'яті й здається тобі дуже важливим. І ось ти починаєш його шукати, бо знаєш, що десь він є, от тільки де? За якимись хитрими закономірностями він тоне в завалах інших предметів, якісь із них, може, стануть важливими завтра й десь сховаються – так само, як оцей.
Нащо він тобі? Може, просто хочеш пережити ще раз щось, пов'язане з тим предметом, а це може бути стара сорочка, складаний ніж або книжка. А в цьому випадку, що тепер, – це журнал "Вітчизна" кінця 1970-х. Хто пам'ятає, він був товстий. Я засунув його за пояс і пішов пасти череду. То був, мабуть, кінець серпня. Весь день сіялась дрібна мряка – не дощ, а таке наче туман, відчутний на дотик. Корови ліниво паслися, а я читав. Що там було – не згадаю. До кінця дня журнал просочився вологою і став удвічі товщим. Пізніше він висох, але не повернувся до попереднього об'єму, так і зостався удвічі товщим. Від нього пахло дощем і старим папером.
Десь він є у мене й досі.
Нащо хочу його побачити? Може, щоб знов відчути наївну надію сімдесятих, коли намагався вичитати в тому, та й не тільки в тому, журналі, те, чого там не було, але воно здавалося схованим десь близько, і так відчувалося не тільки того мокрого дня, а цілими роками, й не тільки мені, й усі ті роки були підсвічені тією таємною, тихою й невисловленою надією. І тепер, якби перечитав той журнал, знов би згадав, якою та надія була. Бо ті, що потім, вже не були такими.
А може, просто хочеться знову пережити той день, а в ньому пів сотні мокрих лінивих корів і зелене бурякове поле аж до самих Божків, а між тим полем і коровами – смуга бур'яну, червоні стебла жаб'ячої шовковиці, високої й густої.
1 
1
Коментарі