Баба Глаша щодня жебракує на Контрактовій площі в Києві. З одноразовим стаканчиком стоїть під ларком із цигарками.
Бабуся маленька — десь метр шістдесят. Згорблена. Одягнута у чорну стареньку шубку-"плюшку", вицвілу блакитну хустинку й дешеві китайські чоботи з клейонки.
Пропоную їй угоду: я частую її обідом, а вона розповідає про своє життя.
— Ну как я пойду? — пищить бабця тоненьким голосом із московським акцентом. — Мне стыдно.
Але цупко хапає мене під руку, стискаючи в іншій свій стаканчик із дрібняками.
Заходимо в "Домашню кухню".
Ставлю на стіл тарілку з борщем зі сметаною, дві пампушки з часником, велику порцію рису з грибами, два шматки хліба і сік.
Скільки вам років? — запитую.
— Не пам"ятаю, — випинає верхню губу із сивими вусиками. — Пам"ять погана. Десь 82–83. Ну — під дев"яносто. Напишіть — 84.
Де ви живете?
— На вулиці Лайоша Гавро, — відказує з повним ротом. Зубів у старої мало, і капуста від борщу летить у різні боки.
З ким?
— Пустили мене, Ніна і Максим. Вони дорослі вже, своїх дітей мають. Грошей я їм не плачу. Квартира велика: в одній кімнаті відпочивають, в іншій їдять, а в третій сплю я.
Ви не киянка?
— Я з Росії, — енергійно жує хліб старенька. Крихти падають на піднос, підлогу, її плюшеву шубку. — З міста Юр"євець Івановської області. Звати мене Глафіра Лузіна. Ми там з чоловіком жили, а потім він помер, і я приїхала до Києва. Бо до мене почали лазити хлопці дорослі, стукати вночі у двері. Я дуже боялася, що хату пограбують. Як чоловіка звали, не пам"ятаю вже, давно це було. Якось же його звали, — слушно зауважує. — Діма,— раптом пригадує. — Ким робив — не знаю. А я була... діагноз робила тваринам. У ветеринарній клініці.
У церкву мені ходити не можна
Чому покинули Росію?
— Бо там нікого не лишилося. А тут двоюрідна сестра була — правда, давно. У Києві ще жила моя дочка з зятем. А далі якось опинилася на Лайоша Гавро. Хтось, по-моєму, мене туди привів. От і живу.
А де ваші діти?
— Дочка Олена, а син... не пам"ятаю, як звали. Вона померла, а він у Росії живе.
До нього не хочете повернутися?
— Ну, він же вже не син, а мужчина, — не піднімаючи очей від тарілки, каже. — Раптом би одружився, діти б пішли. Я б заважала.
Не вистачає вам пенсії?
— Пенсія в мене менше 100 гривень. А просити почала одразу, як чоловік помер. Ну, інколи 50 копійок дадуть, а хтось і 10 гривень не пошкодує, — береться за рис. — Витрачаю гроші тільки на їжу: крупи, макарони. Хліб обов"язково купую. А в неділю вдома сиджу. Але телевізор не дивлюсь. Страшно мені. Раптом хтось залізе! Як тоді в Росії.
Ви в Бога вірите?
— Нє! У церкву мені ходити не можна. Я там дуже сильно кричу і на підлогу падаю. Я й не хочу кричати, а воно саме — зсередини. І кидає мене на підлогу. Це біси в мені! — вона спокійно дожовує хліб. — Піп мені казав не ходити в церкву, бо люди бояться.
Чого вам у житті хотілося б — багато грошей?
— Нє, та ви шо? — поправляє блакитну хустину. — Я найбільше хочу спати. Ой, не спати, — сміється. — Забула слово. Здохнути хочу! Навіщо ж у такому віці жити?
По обіді баби Глаші біля ларка з цигарками не було.
1921 — народилася в Івановській області, Росія
1940 — одружилася із Дмитром
1993 — помер чоловік
1994 — приїхала в Україну, почала жебракувати
3 
1
Коментарі