Колишній начальник Київського контрольно-ревізійного управління 52-річний Віктор Павлов 12 років живе на вулиці. Він спить у залі очікування на вокзалі, харчується у благодійному центрі "Стефанія" разом із безпритульними.
— Я щасливий, — говорить Віктор Петрович у благодійному центрі. — Продав дачу, машину, гараж і квартиру. Думаєте, жалію? Ні, разом із цими речами я позбувся головного болю і переживань за свої матеріальні блага. Зараз маю більше — спокій.
Віктор Петрович сивий, блакитноокий. Іде до їдальні. Коричневого плаща не скидає, бо змерз.
— 1985-го я працював керівником кредитного відділу держбанку УРСР, потім очолив обласне КРУ. Кар'єра йшла вгору. Мав дві квартири, купив машину "москвич", побудував під Києвом велику дачу. Дружина народила сина Олександра, а через чотири роки — дочку Алісу. Мене всі поважали. Я й не думав, що може бути інакше.
Віктор потирає руки, щоб зігрітися. Шкіра на них червона, шершава.
— На роботі зібралася гарна компанія. Відкриття нового банку чи підписання якоїсь угоди відмічали попойками. Я відмовитися не міг, бо начальник. Так рік за роком, втягнувся. А тут у відрядженні після п'янки якась жінка підвернулася. Я згрішив із нею. Дружина дізналася про це. Думаю, мої колеги розказали. Вона подала на розлучення і забрала дітей. Звідкись у неї раптом взявся молодший чоловік, з яким вона й побралася. Я після того ще більше запив і покинув роботу.
Віктор дивиться на стіну перед собою. Каже, що йому неприємно згадувати деталі.
— Почав продавати майно, щоб були гроші на гулянки. Спочатку продав недобудовану дачу, потім машину, гараж і квартиру. Грошей вистачило на два роки безбідного існування. Мене запрошували до себе колеги з регіонів. Катався по всій Україні. В Ялті мені друзі пропонували лишатися і працювати в банку. Але ж у морі купатися і на піску валятися приємніше. Кримське вино особливо сподобалося, з ним усі проблеми забуваєш.
Потім у Хмельницький поїхав до однокурсника. Коли п'яний на вокзал ішов, міліція мене піймала. Паспорт забрали і на 30 діб у спецприйомник відправили. Щоб протверезів. Вийшов я звідти вже бомжем, без документів. Не міг після того ні на вокзалі заночувати, ні по вулиці пройтися. Кругом міліція спиняла. І я непомітно для себе став по під'їздах ночувати, перебиватися заробітками на стройках.
Шукає в кишенях носовичок, аби витерти ніс. Не знаходить, витирається пальцями.
— Після розлучення дружина наших дітей виховала, купила їм квартиру в районі Святошино. Сина вивчила на юриста, дочка ще в торговельно-економічному вчиться. Вони добре до мене ставляться, але я не маю морального права проситися з ними жити. Приходжу в гості, розпитую про здоров'я. На роботу до сина не ходжу, він мене стісняється. І дочка не хоче, аби до неї на вулиці підходив. З жінкою зідзвонююся, я в курсі всіх її справ. Учора вона в театр ходила. Позавчора зайнята була, а три дні тому зайняла перше місце на конкурсі "Міс житомирської банківської системи". Вона в Житомирі живе, займає гарну должность в одному з банків. Радить мені в село їхати, знайти хорошу жінку і жити там. Та я в село не хочу.
Улітку Віктор Павлов поливає клумби, стриже газони, саджає кущі.
— Кілька разів ночував у сестри Світлани. Вона в двокімнатній квартирі з двома дорослими синами живе. Зараз туди не ходжу, бо старший син наречену привів. Їм окрему кімнату виділили. Пити я кинув. У центрі "Стефанія" мені про Бога розказали. Тепер знаю, чого в мене на душі була пустота. Якби повернув усе назад, я на високі должності не пішов би працювати. Був би звичайним робітником.
1 
1
Коментарі