11 січня черкащанка 69-річна Віра Юхно із чоловіком Миколою Родіоновичем, 75 років, відсвяткували золоте весілля. Познайомилися 1968 року на будівництві заводу телеграфної апаратури в Черкасах.
— Коли несла бетон, Коля перегородив дорогу, — розповідає Віра Іванівна. — Видався старим: мені було 19, а йому — 25. Сказала: "Дядьку, пропустіть". Та він продовжував залицятися. У липні почали зустрічатися, а в січні запропонував одружитися. Сказала, що подумаю. Повезла Колю до батьків, хотіла почути їхню думку. Майбутній зять їм сподобався. Мама жартувала: "Якщо Вєра не слухатиметься, бери ремня". А для тата Коля впродовж усього життя був любимчиком.
На весілля замовила в ательє теплу білу сукню по коліна з довгими рукавами. Взула білі югославські туфлі. Під короткою фатою мала накручені буклі. Коля вбрався у чорний костюм і білу сорочку. Запросили 20 гостей. У день весілля був невеликий мороз, падав сніжок. Святкували у сусідній вареничній. Змерзли, доки туди йшли. Дорогою забігли у фотоательє. Гості подарували гроші, ковдри, постіль і годинник — він досі працює.
Після одруження жили в Черкасах у тітки Миколи Родіоновича. Вона виховувала його з дев'яти років — після смерті матері.
— За якийсь час після весілля на пляжі у воді загубила обручку. Шукали всією компанією, та так і не знайшли. Коля купив нову. А своєї ніколи не знімає, — розповідає жінка. — Через два роки після весілля нам виділили кімнату в гуртожитку. Народився Андрійко, а за три роки — Танюшка. Братик страшенно її любив. Називав "ітричкою". Якось, коли їй був місяць, пересипала суниці цукром і вийшла до кухні. Повернулася, а Андрій стоїть із чашечкою: "Ітричку соком напуваю". Чоловік мотався у відрядження по всьому Радянському Союзу. У блокнот записував, що кому і якого розміру купити. Привозив дефіцитні речі, сушені банани, мандарини, апельсини. Це була неабияка розкіш.
Через 11 років подружжя отримало 3-кімнатну квартиру.
— Забрали до себе тьотю Колі. Я перейшла на роботу у годинниковий цех приладобудівного заводу, бо він був через дорогу від нашого будинку. Бігала додому по кілька разів на день. Тьотю ми називали мамою, а наші діти казали на неї бабуся, — говорить Віра Іванівна. — З чоловіком прожили щасливе життя — у мирі та злагоді. Ніколи не була ні бита, ні клята, ні м'ята. Жодного лайливого слова не чула. Разом хворіли, одужували. Зустрічали світанки й проводжали захід сонця. Бачили, як з'явилися перші зморшки й сивина. Але від цього між нами було ще більше ніжності. Раджу кожному подружжю поступатися одне одному, не перечити. Обов'язково підтримувати, прощати й розуміти. Цього навчили і своїх дітей. У нас немає невістки і зятя, а з'явилися ще одна дочка Лариса і син Саша. Маємо троє онуків.
— Для батьків планували провести повторну церемонію розпису, та вони формат святкування не схвалили, — каже дочка 44-річна Тетяна Сухенко. — Купили їм медальки у формі серця і бутоньєрки. Кімнату прикрасили сердечками, кульками та обручками. Для тата з мамою влаштували все так, як було 50 років тому — з шампанським, "гірко" і весільним танком. Брат на свято не приїхав. Живе в Росії. Кур'єром надіслав батькам розкішний букет.
5 
35413
Коментарі