85 років виповнилося Валентині Данилівні, вдові українського письменника Олеся Гончара. Ювілей вона святкувала минулої п'ятниці у своїй квартирі в центрі Києва.
У помешканні гамірно. У вітальні сидять найближчі друзі Гончарів. Після смерті письменника 1995-го вони навідують його дружину. Іменинниці дарують квіти, ікону та великий торт.
— Ніколи не святкую своїх днів народжень. Бо вони якраз припадають на дев'ятини Олеся Терентійовича. Він помер 14 липня. Але сьогодні така дата, що я була готова до гостей, — каже Валентина Данилівна. Вона в брюках і зеленкуватій блузці, волосся зачесане у хвіст, без макіяжу. — Пам'ятаю, як святкували моє 40-річчя в Одесі. На веранді зібралося багато наших друзів. Олесь Терентійович подарував мені каблучку з діамантом. Я її потім передарувала внучці Лесі на день її весілля. Олесь Терентійович ніколи не забував про мої дні народження. Якщо не мав часу, щоб купити подарунок казав: "На тобі гроші, іди й купи собі щось". Я не ображалася, бо бачила, що він забіганий.
Через кілька хвилин запрошують до столу в кабінеті письменника. Тут усе, як і було за його життя: книжки в шафі, великий портрет на стіні, дві старовинні ікони.
— Це Таня, племінниця Олеся Терентійовича, стільки наготувала, що зомліти можна. І голубці, і ще щось там є, — показує Валентина Данилівна на стіл, де багато м'ясних нарізок, пиріжків, відбивні, деруни, фарширована щука. — Я колись так само готувала, а зараз уже сил не маю. Пам'ятаю, якось у мене не вдалися пироги й кажу: "Ой, щось недосолила". А Олесь Терентійович відповідає: "Так ти нікому не говори й ніхто не помітить".
Виголошують перший тост.
— Спершу пом'янемо Олеся Терентійовича, — пропонує іменинниця й відпиває з кришталевого бокала ковток шампанського. — А тепер можете говорити, кому що здумається.
Дзвонять у двері.
— О, а хто це прийшов? Оце мужчинки! Дякую, тобі, — розглядає малюнки з надписами "Бабуню, з днем народження" двох своїх правнуків 8-річного Нестора та Дем'яна, 7 років. Позаду заходять онука Олеся з чоловіком Русланом. Діти й зять у вишиванках. Усі по черзі цілують іменинницю і сідають до столу.
— Дай Боже, кожній жінці, щоб вона свою вроду зберегла так, як ви. Бо ви для мене мало змінилися із 1975 року. Такі ж молоді очі, така ж гостинність, — бере бокал із шампанським 76-річна Надія Сологуб, професор Інституту української мови Національної академії наук. Вона — перша, хто проаналізував мовний світ письменника ще в 1970-х.
— О, якби це так було, — сміється іменинниця.
— Ви присвятили чоловікові все життя, — каже ректор Полтавського педінституту 52-річний Микола Степаненко. — Навіть ваша книжка цілком присвячена Олесеві. Пам'ятаю, як писали у спогадах "Я повен любові": "Олесь Терентійович після хвороби був трохи знервований. Іде з ціпком і каже: "Чого ти біжиш, як коза, я за тобою не вженуся". Стала, йду повільно: "Чого ти повзеш, як черепаха, не можеш швидше йти?". Я, побувши в ролі двох істот, промовчала і правильно зробила: за 3 хвилини стало все гаразд".
— А ви думаєте, Олесь такий добрий був, іконою? Як робота не йшла — одразу все на мені позначалося. Вже як спалахував, то спалахував. А через 3 хвилини заспокоювався і казав: "Я такого не говорив". Але романи ми дійсно писали майже вдвох. Тобто він диктував, а я друкувала. Казав, що його руки не встигають за думками. Пам'ятаю, в Ірпені це було, Олесь Терентійович лежить і диктує мені "Собор". А я сиджу і друкую. Заходить Драч (український письменник Іван Драч. — "ГПУ") і каже: "Так от як пишуться романи".
У Валентини Данилівни двоє дітей: 62-річна донька Людмила та син Юрій, 55 років. Донька працює перекладачем, а син — біологом.
— Людмила привітала мене ще зранку. На святкування не прийшла, бо погано почувається. А син подарував музичну скриньку.
2 
1
Коментарі