— На війні двічі в полон не беруть. Якщо впіймають ще раз, катуватимуть. Тому ношу гранату. Краще самому підірватися, ніж попасти до рук сепаратистів, — каже розвідник Добровольчого українського корпусу "Правого сектору" 37-річний Станіслав. Має позивний Зор. Із квітня по липень перебував у полоні донецьких сепаратистів. Зараз готує розвідників і топографів.
Із Станіславом зустрічаємося в кафе на лівому березі столиці. Він високий, худорлявий. Вбраний у камуфляжну форму й шапку-вушанку. Коли фотографується, одягає на обличчя балаклаву.
— Щоб стати розвідником, не потрібно бути супербойовиком, — каже Станіслав. — Треба бути терплячим, витривалим і вміти працювати головою. Якщо щось переплутає, не помітить — може поплатитися життям.
Іноді доводиться на одному місці сидіти два дні. Треба вдягти памперс і навіть не рухатися. З цим можуть упоратися одиниці.
На курсі загальної топографії маю у групі 40 хлопців. З них лише десятеро справляються з практичними завданнями. Потім ще частина відсівається на саперній справі. Якщо цього не знатимуть, підірвуться на міні чи розтяжці.
Станіслав замовляє чорний чай. Наливає в чашку, кладе дві ложки цукру. П'є великими ковтками.
— У розвідку хлопці йдуть групами — до шести чоловік. Підбираються тільки психологічно сумісні. Ніколи не відправляють того, хто каже: з цим командиром не піду, бо він — козел.
Перед завданням усі речі залишають у штабі. Якщо розвідник працює в засідці, то бере з собою рацію. На зв'язок має виходити кожні чотири години. Прямим текстом нічого не говорять. Аби сказати, що на четвертій позиції знаходяться сепаратисти й розвідгрупа не може туди підійти, кажемо: мінусуємо з четвертої. Переходимо на трійку.
Коли розвідникові випало працювати в місті, має з собою лише мобільний телефон, на який усе зніматимеме. Він має бути чистим — із новою сім-картою і флешкою. Жодних номерів не зберігають, бо можуть вирахувати. Розвідники відпрацьовують легенду на випадок, якщо когось візьмуть у полон. Усі деталі треба пам'ятати. Одне неправильне слово може коштувати життя. Коли під час завдання хтось підходить і просить показати документи, треба поводитися впевнено й відповідати на запитання чітко й за легендою. Можна поводитися навіть зухвало, але не переходити межі. Не варто грати в Зою Космодем'янську.
Уночі розвідники не ходять, а повзуть. Усі знають: уночі пересуваються лише розвідники. Ніхто не розбиратиметься, чиї вони. Розстрілюють одразу.
Заборонено лишати після себе в засідці сміття, бо за цим можуть вирахувати. Ще у штабі консерви перекладаємо в целофанові пакети і з них їмо. Беремо також печиво, галети. Найважче нести воду, бо її треба багато, із запасом.
У Станіслава дзвонить телефон. Вибачається й каже, що мусить іти.
— У розвідці страшно постійно. Людина повинна усвідомлювати, що із завдання може не повернутися. А в разі паніки — не повернуться й решта.
"Розмовляв матюками, бо тільки цю мову розуміють"
Наприкінці квітня разом із напарником на псевдо Черкас розвідник Зор вирушив на завдання у Донецьку область.
— У захопленому сепаратистами Краматорську і Слов'янську мали змалювати позиції дислокування їхніх військ, — розповідає Зор. — За два дні обійшли всі блокпости. Частину дороги долали на пузі, коли треба було прошмигнути повз сепаратистів. У Донецьку були 27 квітня. Вночі господар квартири подзвонив і повідомив про облаву. Ми поїхали в бік Маріуполя. Під Волновахою машина почала глохнути. За кількасот метрів помітили блокпост з українським прапором. Думали, що наші. Але там чергували "беркутівці" з георгіївськими стрічками, місцева міліція, даїшники.
Хотіли нам пришити наркотики, зброю й вибухівку. Слідчий Волноваського РОВД Олександр Іщенко казав: ми вам пришиємо тероризм. Засміявся йому у відповідь: як же ти його пришиєш? У тебе ніяких доказів немає. Він відповів: зараз кінець квітня, а після 10 травня це вже буде Росія. Ви вже будете по дорозі на Колиму, а я отримаю підвищення.
Наркотики і зброя зразу відпали, але вибухівку вони таки підсунули. Дзвонили батькам, вимагали по 10 тисяч доларів, щоб перекваліфікувати справу.
Чотири дні Станіслава тримали у Волновасі, потім перевезли у в'язницю Маріуполя.
— Умови були жахливими. Доводилося розмовляти матюками, бо вони тільки цю мову розуміють. Годували гнилою картоплею і борщем із самої капусти. Через день приходив озброєний конвой і казав, що веде на розстріл. Йшов за мною і постійно клацав затвором. Страшно було постійно.
Із полону звільнили бійці батальйону "Дніпро-1". Справу досі не закрили. Писав заяву в київську прокуратуру. Мені офіційно відповіли: ми довіряємо прокуратурі Донецької області.
4 
1
Коментарі