— Часто по Львову ходю, по смітниках дивлюся. То дерев'яшку якусь знайшов, то брусочок. От і прикрасив будинок, — розповідає 81-річний Юрій Краєвський зі Львова. Живе в спальному мікрорайоні Левандівка на околиці. Розмалював стіни своєї багатоповерхівки. Зобразив міську Ратушу, герб Львова, Бернардинський собор. Повісив старовинні ліхтарі. Довжина роботи — 20 м.
Левандівка — район однакових цегляних дев'ятиповерхівок, побудованих у 1970–1980‑х. Юрій Антонович живе в одній із них на першому поверсі від часу її побудови — 1985 року. Отримав квартиру на роботі. Виходить з будівлі, показує свої вікна.
— Усе почалося з того, що 2013-го поставив металопластикове вікно, — каже. — Підвіконник був ржавий, стіна під ним — сірою і брудною. Замалював спершу білою фарбою. Потім домалював усе це.
Часто їздю велосипедом до центра города, там зрисовую будівлі. Потім переношу тут на цеглу. Решту деталей на свалках находжу. Отого лева, що причепив під вікном, теж найшов. На краску люди з будинку гроші дали.
Чоловік крутить вітряк, який установив на паркані.
— Вітряк — символ продовження життя, — пояснює. — Встановив його місяць тому. Подобається з вікна дивитися, коли вітер.
2015-го нарисував біля дверей будинку українські орнаменти й дівчинку у віночку з мискою вареників у руках. Якийсь ідіот їй в роті сигарету намалював. Трохи далі на стіні мати понаписували. Білою фарбою замалював.
Юрій Антонович навчався в Житомирському технікумі меблевої промисловості. Працював на будівництві злітних смуг.
— Люблю креслити, проектувати. Малюю з дитинства. В армії випускав бойові листки, — каже він.
У лівому кутку вгорі — цитата Тараса Шевченка: "Борітеся — поборете. Вам Бог помагає". Поряд — портрет поета.
— Шевченко — земляк мій. Увесь його "Кобзар" прочитав, — говорить Юрій Антонович. — Моє рідне село Маньківці межує з Моринцями та Керелівкою. Звідти мій батько. Мати — корінна киянка, закінчила Інститут благородних дівиць. Батьки були шановані люди. Тато був терапевтом у Києві. Йому пришили "антисоветскую деятельность", оголосили врагом народа, розстріляли 1938 року. Відколи я з двома сестрами стали дітьми врага народа, на рідній землі добра не бачили.
Під час війни залишилися з мамою і бабою. Кажуть, німці — нелюди-фашисти. А вони під час окупації годували нас. Солдати мали кухню недалеко від нашої хати, приносили хліб, пряніки. Казали до баби: "Матка, ессен, ессен. Кляйне кіндер". Так ми й вижили.
Після війни не мали що їсти, збирали корні татариння, що на ставку ростуть. Різали, сушили, мололи на жорнах.
До Львова Юрія Антоновича направили працювати.
— Тут мені комфортніше. У нас на Дніпрі половина населення російськомовного. Страшно не люблю, як в Україні по-руски говорять. А тут більше людей були за Україну, за незалежність. А ще у Львові величезна кількість пам'яток Середньовіччя, Ренесансу. Я зрисував багато церков і кам'яниць. На батьківщину часто їздю. Але Львів би ні на що не проміняв.
Із дружиною 78-річною Анною Семенівною мають двох синів та двох онук. Хоче далі розмальовувати стіну свого будинку.
— Напишу ще цитату Шевченка: "Не забудьте пом'янути незлим тихим словом". Нарисую козака з оселедцем на коні, з шаблюкою і напишу "Моя рідна Україна".
8 
35413
Коментарі