31-річна танцівниця Вікторія Шетлєз-Віріч живе в Києві й танцює в стилі одіссі. Він походить з індійського штату Орісса, а там поклоняються Сур"ї — індуському богові сонця.
У дитячому клубі "Ліра" Вікторія викладає техніку індійського та арабського танцю. Зовні це звичайний будинок культури — з довгими коридорами, нешліфованим паркетом і величезними дзеркалами у залах. Вікторія танцює зовсім як у індійських фільмах. Вона у фольклорному костюмі, а дівчата — в тренувальних, але із набедрениками, що дзвенять пришитими металевими брязкальцями.
Після репетиції ми заходимо до вільної кімнати. Вікторія скидає з голови легку накидку й кутає нею плечі. Тепер, зблизька, я розгледів індуську цяточку на її чолі.
— Це символ релігії? — питаю.
— Зовсім ні, — сміється. — Я православна. Така цяточка називається бінді — її малюють або прикріплюють, як ось у мене, аби захиститися від нечистих людей, що можуть витягти енергію. У Києві є театр індійського танцю "Накшатра", — розповідає вона й бере картку, на якій щось пише. — Якось мене запросили до театру імені Івана Франка — ставити танці для індійської вистави "Шакунтала". А ще я танцюю у храмах.
Мої предки звідкись приїхали, мабуть, з Індії
— У храмах? — я беру із рук Вікторії папірець, на якому вона написала "гуру Пратібха Джена Сінгх".
— Іноді на свої свята запрошують кришнаїти, — пояснює. — До речі, — її очі загоряються, — жінкам дуже корисний танець живота. Його суть легше передають жінки, ніж дівчата. Щоб досягти високої майстерності, треба спочатку народити. Вважається, буцімто в інтимному процесі віддає енергію тільки мужчина. Але й жінка віддає. Індійські та арабські танці повертають жінку в нормальний душевний і фізичний стан.
Ще в залі Вікторія пояснила, що її учениці переважно працюють в офісах. "Мєнєджєрскій састав", — весело казала вона. — Приходять скуті, а тоді скидають "пута цивілізації".
— У вас є діти?
— Маю шестирічного сина Мишка. А ось чоловіка нема — 2004-го мій В"ячеслав пішов у гори і не повернувся, — вона посумнішала. — Йому було 27. Ходив у непальські Гімалаї, зійшов на п"ятитисячник Амадаблан, був на Кавказі, на Ельбрусі. Але 5 серпня 2004-го, на Тянь-Шані, в Киргизстані, при сходженні на "криваву гору" Хан-Тенгрі трьох альпіністів засипало крижаною лавиною, мов бетоном. Рятувальники знайшли тільки рюкзак і фотоапарат з останніми знімками. Пережити втрату мені допомогла медитація. Колись "намедитувала" собі вчителя — гуру Пратібху Джену Сінгх, яка приїхала до України 1998 року. Тепер мрію потрапити до Індії, щоб продовжити навчання, але ніяк не вдається.
Дівчата перестають зазирати в нашу кімнату, грюкають випадково дверима, сміються в коридорі й дзеленчать дзвінкими спідницями по сходах униз.
— Ви, мабуть, у дитинстві часто дивилися індійські фільми?
— Не повірите, — розсміялася, — тільки один бачила — про Зіту й Гіту. Мене привабила телепередача "Танці народів світу". У заставці там танцювала індійка... Мені завжди кортіло свята, змалечку. У всіх родичів дні народження припали на якісь "червоні дати", а в мене — на 24 серпня. Ще школяркою відкрила історичний календар і знайшла — Варфоломіївська ніч у цей день відбулася та ще визволення Кишинева від фашистів. А тепер мій день — головний у році!..
Я спитав, звідки в неї незвичайне прізвище.
— Шетлєз — звичайне одеське прізвище. Це ж портове місто, там часто осідали моряки. От і мої предки звідкись приїхали, мабуть, з Індії. А Віріч — прізвище чоловіка.
— Важко зараз самій?
— Я підробляю танцями, — знизала плечима Вікторія. — А ще маю друга, який допомагає мені. Узагалі вважаю, що жінка не повинна працювати.
1974 — народилася в Одесі
1991 — переїхала до Києва
1996 — закінчила НАУ, спеціальність — програміст-системотехнік
1998 — познайомилася з гуру Пратібхою Дженою Сінгх та майбутнім чоловіком В"ячеславом Вірічем
1999 — одружилася, у них народився син Михайло
2002 — учителька індійських танців
2003 — у Києві виник театр "Накшатра"
3 
35413
Коментарі