З місяць тому бачив одного солдата, й весь цей час згадував його, й не знав, з якого боку підійти, щоб наблизитись. Бо між ними й нами є якась смуга неповної доступності. Навіть коли ми знайомі, ця смуга існує. Хоча б через те, що ми зараз не там, де вони. Та й через те, що ми з різних поколінь, як старі батьки й дорослі діти, десь так.
Він воює з чотирнадцятого року. У нього п'ятеро дітей. Двоє найменших з'явилися на світ уже в час війни. Це діти коротких солдатських відпусток. Він, на диво, багато встигає в тих відпустках. Якось був засіяв велике поле, ще й з баштаном, бо думав, що на осінь війна втихне, а вона не втихла, і врожай збирали жінка з дітьми.
Того дня, про який я оце згадую, ми зібралися за одним столом – родичі, знайомі, коти і діти. Йому назавтра треба було повертатися на фронт. Я сидів поруч і дивувався, що цей хлопець не подає жодних ознак печалі або тривоги. Отут десь і пролягала ота смуга неповної доступності, бо уявлялося, що все в такий день має бути якось драматичніше. А він ніби ламав таке уявлення.
Вийшли на перекур, у двір, порослий споришем. Солдат сказав: "Люблю цю землю!" Мав на увазі ту, на якій стояв отут посеред двору. Ще й показав очима на траву в себе під ногами. Колись давно, як ми з покійним тестем цього солдата були малі, то гралися тут у схованки, і саме оце небезпечно відкрите місце, поросле споришем, нам треба було встигнути перебігти, щоб доторкнутися до причілка хати й крикнути "Цур за себе!"
Коли повернулися до столу, балачка зайшла про те, хто де був за кордоном. Ті там, ті ще десь. А солдат ніде не бував і слухав зачаровано, мов дитина. Здавалося, зараз скаже: "І я так хочу!" Це було б нормально.
Але він сказав дещо зовсім інше: "Господи, скільки це клопоту треба! Ні, я краще десь трохи повоюю!"
І засміявся.
2 
1
Коментарі