— Я вчився в школі-інтернаті. Там знайшов на шафі розладнану стару скрипку. Постійно до неї ходив, хотів довести до робочого стану. Не вдалося. Коли на пенсії з'явилося багато часу, вирішив здійснити мрію дитинства — зробити інструмент, — розповідає 66-річний Павло Брижатий із села Хацьки біля Черкас. Він три роки робить скрипки. Їх дарує або продає. Сам грати не вміє.
Павло Якимович веде до хати вулицею навпроти сільради. Дворище без паркану, оточене городами. Біля невеликого будинку з червоної цегли — погріб та майстерня.
— Я ніколи не строїв заборів. Краще — простір. Весною і літом тут красота. Ходжу по полях із пристроєм, збираю металолом, монети, старовину, — каже чоловік. Вбраний у стару коричневу шкірянку і чорний комбінезон. У прямокутних окулярях, має вуса пшеничного кольору.
Заводить у майстерню з цегляною плитою. На стінах висять частини майбутніх скрипок. На вікні — пензлі та 30-сантиметрова скульптура циклопа.
— Я нічого в цьому не тямив. А три роки тому на сміттєзвалищі знайшов розбиту скрипку. Забрав уламки додому, роздивився, що до чого, — Павло Якимович береться чистити деку для інструмента. — Та скрипка по-народному називалася "шмурдяк" — ширпотреб радянської доби. Може, з Чернігівської фабрики музичних інструментів. Скрипка для учнів. Солідний майстер на неї не подивиться.
Брижатий шукав в інтернеті та літературі, як робити скрипки.
— На інструмент витрачаю півтора-два місяці, — продовжує він. — Ціну велику не ставлю, бо тільки почав. Одну продав за 2 тисячі гривень у Київ. У Німеччині найкращі майстри за свої просять 40 тисяч євро. Але там століттями цим займаються, мають перевірену технологію, самі готують лак.
У мене скрипки більше для учнів. Хоча один музикант з обласної філармонії сказав, що можна використовувати для концертів оркестру.
Ідеальна скрипка — це тяжко. Усередині має бути гладенька, добре зачищена, відшліфована, щоб ніде не завихрювалися потоки повітря. Тоді виходитиме чистий звук. Склеєні деталі мають прилягати щільно одна до одної. Під кінець шкрябаю склом або металевою заточкою соті міліметра, щоб добитися потрібної товщини.
Наношу пензликом спеціальний розчин проти грибка. Туди додаю барву із залози морської каракатиці, щоб пофарбувалося дерево. Пальцем або мочалкою стираю пропитку з фарбою. Коли висохне, шліфую легким наждачним папером. Нагріваю лак до 60 градусів. Двічі покриваю ним виріб проти волокон. Коли висохне, шліфую для блиску.
Розміри і звук скрипки залежать від породи дерева. Роблю з 200-річної ялини. Італійські майстри брали північну або гірську європейську ялину — там волокна щільні. Також на різні деталі використовують бук, граб, клен, грушу-дичку. Завдяки поєднанню різних порід дерев скрипка стає благозвучніша.
Павло Брижатий народився на Вінниччині. У Хацьки потрапив по розподілу з університету. Працював учителем географії та біології в школі. Два терміни обирався сільським головою.
— Мій батько був дивак, — додає чоловік. — Маю зошит, куди він записував народні перли, фольклор. Був майстер на всі руки — сам побудував хату. Не хотів працювати на радянську владу, мав свою будівельну бригаду. Заробляли на шабашках. Спеціалістів тоді було мало, бо всіх вибила совєцька власть. Я в нього навчився будувати. Звів хату сестрі й собі.
З господарства Павло Якимович має двох котів. Живе сам. На 10 років молодша дружина виїхала до Фінляндії, працює гувернанткою. Мають доньку і трьох синів.
3 
35413
Коментарі