"Я українець. З козаків. Троє дітей. Сину 10 місяців. Ось дивися, який красавчик, — показує фото щокастого малого 44-річний Руслан Зайченко — колишній політв"язень, засуджений за участь в акції "Україна без Кучми". — Нині я помічник нардепа-"нашоукраїнця" Володимира Ар"єва та голова виконкому УНА-УНСО".
Запитую, чи засуджених за "справою 9 березня", не реабілітували?
— Україна — така жирна поляна, що не до нас. Так що я досі злочинець, — пригладжує він коротку, з сивиною, зачіску. — Хоч дві наші справи лежать у Страсбурзькому суді.
Розповідає, як його затримали 9 березня 2000-го у штабі УНСО в Києві, згодом відпустили. А вдруге взяли за кілька днів, коли виходив з офісу УРП — на Прорізній.
— Тут уже з повагою, десятеро затримували, Усі середнього росточку. Я саме збирався їхати додому в Черкаси, бо син сильно порізав руку, — уточнює. — Не буду ж я з ними борюкатися — сів та поїхав.
Закурює, якусь мить мовчить.
— Вмєняли 71-у статтю — масові безпорядки. Прокурор запросив десять років. Дали чотири, апеляційний суд ще трохи скостив. Десять місяців просидів на СІЗО СБУ, рік і чотири місяці — на Лук"янівці, ще два місяці — на зоні.
В ув"язненні Зайченку траплялося багато цікавих людей. Він має намір написати про це книжку. Каже, що найкращі умови були в СІЗО СБУ. А на Лук"янівці — азійщина: "Є гроші — живеш, а ні — ну, то й ні..."
— Наш статус вимагав, щоб у камері сиділа людина, яка працює на "службу". Як правило, хтось такий — синій від наколок, "кот в циліндрє". Був такий собі "вор-одіночка", — зітхає Руслан. — На все в нього своя думка. Провокував усіляко: а чьо ти здєсь нє создайош ячєйкі? а гдє твой флаг? Потім його бачили, він пляшки збирав у "Трубі" на Майдані.
Додає, що кілька разів на знак протесту вдавався до голодовок.
— Одна була суха, на чотири дні. Перший день очі боліли, другий голова розколювалася. А потім настала полегкість, — згадує. — Так натхненно написав апеляційну скаргу людині, що того чоловіка звільнили прямо із залу суду.
Як братва ставилася?
— Якщо хтось починав гавкати — зразу видно, що працює на адміністрацію. Я сидів на Хуторах, це в межах Черкас. Там мене всі знали. Я ж був депутатом міськради.
Чому потрапив до УНСО?
— Батькам вдячний за дві речі, — серйознішає. — Іще студентами відлучили мене, в шість місяців, від цицьки. І повезли до діда з бабою на Черкащину, в село Пастирське Смілянського району. Місця й козацькі, й гайдамацькі.
Ти товаришував з художником Данилом Нарбутом?
— Десь у 76 років Нарбут став членом УНСО. Дід — так ми звали Нарбута — був людина жива. Він двічі сидів, пройшов через фінську війну, через Другу світову. Був матєрщиннік, любив випити.
Сам Руслан Зайченко їздив добровольцем у Придністров"я. Перед самим від"їздом запломбував зуби.
Данило Нарбут був матєрщиннік, любив випити
— Тільки приїхав, в усіх чотирьох зубах розболілося. Ну, темпалгіна наївся, — посміхається. — А тут якраз нічний бій. Я від знеболювального став неадекватний. Поліз на бруствер під обстрілом. Микола Карпюк, член проводу УНСО, зняв мене звідти ударом приклада по голові. На місці, де мить тому була моя голова, у приклад автомата вп"ялася куля. Пам"ятаю, як зайшли в село Рашків у Придністров"ї, — продовжує. — Споконвіку українське село. У мене був підрозділ, 12 чоловік — студенти зі Львова, Черкас, Києва, Тернополя. Жінки-селянки цілували тим хлопцям руки. Казали, що раніше не вірили, що Україна — це незалежна держава.
У мирний час чим займався?
— Працював вантажником, санітаром "швидкої". Психбригади, — уточнює. — Коли божевільна жінка з села на Канівщині плаче й цитує Шевченка, я сам плакав. Працював монтажником на хімпідприємстві в Черкасах. А 1994-го став депутатом міськради. Мати, Олена Андріївна, викладала в Черкасах у Політехнічному інституті хімію. Батько, Петро Якович, працював у товаристві "Знання". Тепер обоє на пенсії.
Кажуть, у тебе кум — Дмитро Корчинський?
— Так. Ми разом у товариша, теж черкащанина, хрестили доньку. Вона вже доросла. Як звільнився 2003-го, зустрівся з Корчинським. Але вже щось не те… — каже Зайченко. — 1997-го Дмитро виходив з організації. Заявив: або підкорюєтеся беззаперечно мені, або я йду. Йому сказали "йди", він весь пополотнів.
Із іншими політиками знайомий?
— Працював помічником у Юрія Луценка, коли він був депутатом, — загинає палець. — Луценко засудженим хлопцям допомагав, коли вони виходили. Зі мною їздив на туберкульозну зону до Ігора Мазура-"Тополі", провідував. Шофер у нього — після аварії, шість швів на голові, але сідав і їхав.
Розповідаючи про жінок, Зайченко зітхає.
— Перша дружина — теж черкаська, з Холодного Яру. Вона була буйна, в одній сім"ї два вождя ужитися не змогли. Я її поважаю, вона виховала прекрасних двох дітей. Син Євген, 22 роки, відбув армію, сам пішов. Доньці Марині 19.
Каже, що 2006-го одружився вдруге.
— Олеся — донька заслуженого художника Миколи Теліженка з Черкас. За часів Кучми він відмовився взяти звання і лише за Ющенка погодився, — уточнює. — Олеся торік зробила три подвиги. Закінчила Львівську художню академію, народила сина Аскольда і створила колекцію одягу "Велика Скіфія". Вона працює в стилі етно-модерн. Ніна Матвієнко, Раїса Богатирьова, Віталіна Ющенко замовляють у неї речі.
Яка твоя роль у родині?
— Доглядаю сина. Чарку можу випити, — усміхається Руслан. — Але після зони не з кожним за стіл сяду.
1963, 3 жовтня — Руслан Зайченко народився в м. Бар на Вінниччині
1981–1983 — служба в радянській армії, будбат, місто Таллінн
1990 — один із організаторів УНА-УНСО
1991 — очолив Черкаську обласну організацію
1992 — воював у Придністров"ї
2000, 15 березня — заарештували за участь в акції "Україна без Кучми"
2003, 24 липня — звільнився
2005 — керував походом студентів Сумщини на Київ
2006 — одружився з дизайнеркою Олесею Теліженко
3 
35413
Коментарі