Центральною дорогою села Ділове Рахівського району Закарпаття постійно проїжджають фури з європейськими номерами. Вони щойно перетнули кордон із Румунією. На вулиці зустрічаються прикордонники в камуфляжі.
Частина місцевих займаються контрабандою цигарок. Більшість працюють за кордоном. Усього в Діловому — 3,5 тис. мешканців.
Стовпи та паркани села обклеєні оголошеннями. Запрошують на польові роботи за кордон та обіцяють візи до Польщі за $100. Уздовж центральної дороги — кілька барів з пустими столиками на відкритих терасах, магазини продуктів і будівельних матеріалів, відділення "Нової пошти".
38-річні Роман і Василь сидять у барі при готелі. На стіні під стелею балакає телевізор. Перед чоловіками — тарілка з чипсами, половина графина горілки та зелений лимонад у склянках.
— То нічого, що піст? — показую на графин.
— Головне — те, що з рота, — каже Роман. Він — чорнявий, смаглявий, із темною бородою. Має трьох синів. Старшому — 13 років.
— Я тут — останній москаль. Сам із Краснодара. Мати — теж звідти. Батько — з Мукачевого, — говорить. 22 роки живе в Діловому. Раніше служив прикордонником. Зараз їздить на заробітки за кордон.
— Тут зникла можливість заробляти, — розповідає чоловік. — Є золотовидобувні шахти. Але закинуті. Хай знайдеться інвестор, і люди матимуть хороші гроші. Є мраморний кар'єр. Можна бити камінь, робити з нього мраморну крошку, розвозити по всій Україні.
— Є вівці, — з-за столика в кутку додає офіціантка Вікторія Варга, 20 років.
— Кіко ти маєш? — питає її Василь. Він у камуфляжній куртці. — На таке велике село залишилося, може, з 500 овець. Зате тут є дика природа. Кілограм яфин (чорниці. — ГПУ) — 20–30 гривень. Два роки тому я сам ходив по неї. Міг заробити 100–130 баксів у день.
— У знайомого рука, як моя голова. Мав на яфинах 1000–1200 гривень щодня. Діти за літо собі так заробляють на зошити, ручки в школу. Ще 150, — командує офіціантці Роман. — У Діловому пройдись: нема ні бандітізма, ні масового алкоголізма. А вже в сусідньому селі за 8 кілометрів — біднота й ужас. Та на Київщині хати колом підперті. За 200–300 гривень сусід сусіда вб'є.
Тут є взаємовиручка. Скажімо, поїхав я з жінкою на рік-два за кордон. Привіз гроші, починаю розбудовуватися. Покликав сусіда на допомогу — дав йому заробити.
Мені полюбилося в нас минулого року. Кажуть: зупинки нема. Пройшлися по дворах, скинулись. У школі треба було зібрати на плитку. Директорша дала клич — усі відгукнулись. У садіку так само зробили опалення, закупили іграшки.
Тільки одне прошу — постройте дітям якийсь спортзал, хай колотять груші. Позавчора малий зібрався в школу в кросовках. Кажу: "Чого? Вдягни туфлі", — "Получу єдиницю по фізкультурі". Я псіханув — най ставить єдиницю. Діти ходять топчуть грязь у кросовках. Кажу: "Яка різниця, у чому будеш болото місити?" Щоб розвалити старий спортзал і построїти новий, виділили багато грошей. Тільки нічого не побудували. Одна колишня головиха розжилася.
— Де даєте хабарі? — питаю.
— В Деловом — нигде. Раховский район и Закарпатская область — это везде, — Роман переходить на російську. — У нас взятка — это не однократно, не двукратно. Это наш стиль жизни.
— У лікарні все залежить від лікаря, — озивається від барної стійки бармен Світлана — міцної статури, на вигляд років 35. — Моєму чоловіку недавно впав камінь на ногу. Та так, що треба було робити перев'язки. Хотіли віддячити лікарю, бо так заведено. Просили — ну хоч на каву п'ятдесятку. Не взяв. Молоденький-молоденький.
А після родів мені в Рахові дали такий діагноз, що за ним ми з дитиною мали би вмерти. Швидко поїхали в Мукачеве. Там сказали: "Все нормально. А тепер перекладемо українською діагноз — вам написали, що в дитини через ніс вилітає мозок". Із мене там усі сміялись.
— Ой, це больна тєма, — додає Роман. — Якщо людина захворіла і хоче вмерти, най їде в Рахів — там їй поможуть. А тим більше, якщо захоче лікуватися без грошей. Хоч у правоохоронних органах у нас тепер порядок. Поліція хабарі брати боїться.
— Ми тут усе купуємо, як у місті, — каже бібліотекар Людмила Пирожук, 36 років. У п'ятницю вдень іде на роботу. У бібліотеці працює разом із матір'ю.
— Земель плодючих не маємо. У мене всього сім соток із будинком і прибудовами. Худобу тримає мало людей. Частіше — старі. Та й поратися біля неї нема кому. Мій чоловік приїхав із заробітків на два місяці, і знову їде.
Бібліотека розташована в одному приміщенні з клубом. Має вхід збоку, через старий дерев'яний ґанок. Угорі на дверях висить вивіска "Сучасна бібліотека".
Усередині 53-річна Анна Мишуляк, мати Людмили, підкидає дрова до груби. Нею опалює кімнату з робочим місцем та трьома комп'ютерами уздовж стіни. Заклад комп'ютеризували за підтримки закордонного гранту. Перед монітором на одному стільці туляться школярі років 10. На екрані роздивляються яскраві картинки з машинами.
— Сюди багато людей ходить. Реєструються в електронну чергу на видачу віз, роздруковують документи. Раніше часто приходили поговорити з родичами за кордоном по скайпу. Тепер багато інтернет мають удома, — розповідає Анна Іванівна. — Добре, хоч це є. А настане децентралізація, то й того позбудемося. Дуже сумніваюся, що село утримуватиме бібліотеку. Завжди економити починали з культури.
У Діловому розташований географічний центр Європи. До Києва зручно добиратися рахівським потягом. Іде майже 20 год. До Будапешта, столиці Угорщини, на машині — удвічі швидше.
— Коли питають, звідки я, то завжди відповідаю — з центру Європи. Тоді відчуваю приплив патріотизму, — каже 21-річний Іван Ярінко. Він щойно вийшов із рахівської маршрутки. Іван — худий і чорнявий, у модній куртці та джинсах. Вивчає міжнародну економіку у "Львівській політехніці". Паралельно здобуває фах учителя географії на заочному відділенні івано-франківського Прикарпатського університету ім. Стефаника. Регулярно їздить заробляти на кілька місяців до Чехії. З оплатою навчання допомагає батько-заробітчанин. Мати померла. Теж працювала за кордоном. Запитую, чи хотів би, щоб Україна стала членом ЄС.
— Я бачив там не лише плюси, — говорить Іван. — Коли їхав через Словаччину до Чехії, то спостерігав, як там зросла бідність. Це останні роки вони трохи стали на ноги. А зразу з переходом на євро дуже піднялися ціни. Прості люди постійно говорили, що їм краще було без Євросоюзу.
— Боїтеся, щоб тут гірше не стало?
— Тут уже гірше не може бути, — сміється. — Ходять розмови про приєднання Закарпаття до Угорщини. Там є багато плюсів. В угорців — порядок, все має стояти по поличках. Мінус — не знаю, як би ставилися до нашого регіону.
Учора в "Новинах Рахівщини" читав, що більше 100 тисяч закарпатців мають угорське громадянство. В Україні подвійне громадянство заборонене, тому це може спричинити утворення ще однієї "народної республіки". Потім Закарпаття буде легше забрати до Угорщини. У нас у селі люди туди не хочуть. Треба або цілою Україною йти в Європу, або не роздавати свою територію по частинах.
У центрі Європи продають домашнє вино і бринзу
1887 року австро-угорські географи довели, що в Діловому перетинаються лінії між Лісабоном, Уралом, землею Франца-Йосифа та Босфором — крайніми точками Європи. Точку стали вважати її центром. На це звання претендують ще кілька географічних точок: у Литві, Естонії, Польщі, Білорусі, Словаччині.
При в'їзді до Ділового встановлений пам'ятний знак, присвячений відкриттю центру Європи. Сюди щодня приїздять наречені з околиць та групи туристів, щоб зробити фото. Недалеко від села — гірськолижні курорти Драгобрат і Буковель, санаторії.
Поруч — торгові ряди з гуцульськими сувенірами, домашнім вином у пластикових пляшках та бринзою. Є колиба-музей з традиційною кухнею.
5 
35413
Коментарі