У понеділок, 2 травня, 77-річна Олена Мовчановська з двома синами виходять на город. Їхня ділянка розташована на території колишнього аеродрому в місті Умань на Черкащині.
Декілька десятків гектарів поля люди розбили під городи. Обробляють їх самовільно. Цю землю влада виділяє під забудову. У центрі поля, серед зораних клаптиків, стоїть великий дерев'яний хрест — символ нового мікрорайону.
Мовчановські мають 6 соток в одному місці й ще 2 сотки трохи далі. На більшій ділянці садять картоплю. На другій — огірки, помідори, моркву, цибулю.
На вулиці хмарно. Зранку мрячив дощ.
— На кладбіщі були всі гуртом у батька, — каже дорогою Олена Мовчановська. — А по обіді вигнала хлопців на поле, щоб помогли.
Олена Григорівна поховала чоловіка 22 роки тому. Із дітьми виїхала в Росію. Повернулися 2006-го. У батьківській хаті живе з меншим сином 35-річним Аркадієм і невісткою Оксаною. 40-річний Владислав із родиною перебралися в Черкаси.
Мовчановська у спідниці з плащівки, чоловічому светрі, зеленій хустці несе торбу. Аркадій, одягнутий у спортивний костюм, везе тачку з п'ятьма мішками картоплі. Владислав у джинсах і сорочці несе дві лопати.
— Невістки в мене обоє сильно горді. До города ніякого діла мати не хтять, — каже Олена Григорівна.
— Ма, та кому воно треба, розказуєш ото все, — говорить Аркадій. Насипають картоплю в сітку, дають матері. Починають копати. Жінка береться за ними накидати, не встигає у два ряди. Охає, що важко.
— Воно тобі треба оці городи, — продовжує Аркадій. — Сама ледве ходиш, ще й городи тягнеш.
— Треба. Це вам нічого не треба, — відказує Олена Григорівна. — Хоч би одна невістка вийшла помогла.
— Мам, Оля хвора. Куди я її тягнути буду? — відповідає Владислав.
Аркадій нервує:
— А Оксані твоя картошка не нужна. Їй батьки з села передадуть. Ше й такої як лапті, а не горох, як тут родить.
— То могла б хоч уважити. Як мене не уважає, то хоть чоловіка. А то ми на город збираємся, а вона спати. Скільки тут цеї картошки, за два часи управимося.
Владислав заганяє заступ у землю. Сідає на межі, викурює дві цигарки. Аркадій із матір'ю мовчки продовжують роботу. За деякий час Олена Григорівна починає розпитувати Владислава про життя в Черкасах.
— Та що — працюємо, живемо.
— Похудів. Зовсім тебе твоя кобилиця не годує.
— Вона не кобилиця, вона жінка.
— Та то ж я ласкаво.
П'ять мішків картоплі закінчуються за 2 год. Засадили приблизно половину ділянки.
Неподалік від Мовчановських садить картоплю подружжя Зайців.
— Суки, бл...ді, простітутки. Повбивав би, — лається 42-річний Олександр. — Навкалуюся, а воно осінню пробіжить по городах — і погріб повний. Щоб вам дихати не дало.
— Оце буває, як заведеться, не спиниш, — накидає картоплю дружина 41-річна Валентина. — Минулого тижня наркомани до нашого двору залізли, вкрали два бідони і п'ятеро курок. Чоловік злився. А оце пішли на город, то згадав, що осінню врожай покрали. Викопали половину картоплі, капусту, помідори. Я вже його прошу, Сашо, не матюкайся. Хіба воно вродить, як садити з таким матюччям. Починати любу роботу треба з хороших слів.
За півгодини обоє сідають перепочити. Витягають 1,5-літрову пляшку води і яблука.
— Я як роблю, то тільки яблука й їм, — каже Валентина. — Нагинатися тоді не важко.
Сергій Харченко, 35 років, садить картоплю сам. Узяв у знайомих сорт Горлиця.
— Хотів купити посадкової. А вона по 15 гривень кілограм. Здуріти можна. Азаров каже, за лопату братися треба. Хай береться при таких цінах, — високий і огрядний Сергій запрягається в плуг, розгортає рядок. Із пластмасового відра накидає картоплі. Загортає. — І шо найголовніше — нікому нічого не треба. Державі люди не треба. Та й у сім'ї теж.
У Сергія — дружина й двоє дітей. Його перша жінка померла. Другу взяв із дитиною.
— Жінці кажу — пішли на город. А вона: "У мене чоловік є". І так завжди: як щось робити — у неї чоловік є. А в мене дружини нема. Усе сам — два городи, батькам помогти, на базар товар вивези. Удома хазяйство, садок, виноград стоїть нетронутий.
— Шо ти бубниш? — кричить Сергієві сусід по городу Павло. — От уже любитель пожалуватися, — підходить ближче. — Я тоже все сам роблю. Ну й слава Богу, шо він мені дає здоров'я. Діти казали, що прийдуть. Відмовив, сам справлюся. Вони молоді, хай живуть. Ше достанеться їм на старості — і городи, і все.
Чоловіки стають на стежці. Говорять про футбол.
9 
35413
Коментарі
6