— У дитинстві побачила в новинах сюжет про початок війни в Іраку. Із того часу мріяла працювати військовим лікарем. Закінчила медичний університет у Львові та продовжила навчатися на психіатра. Коли завершувала інтернатуру, написав знайомий. Запитав, чи не знаю людину, яка може поїхати в Курдистан лікувати біженців. Порадила себе, — розповідає 27-річна Катерина Катращук із села Любеля Львівської області. Два роки лікує в Іраку переселенців, які втекли від терористичного угруповання "Ісламська держава".
— Вакансії лікарів відкриті постійно. Крім мене, тут працюють троє українців. Контракт укладають мінімум на три місяці. Є одна умова — 40 відсотків заробітної плати потрібно віддати на благодійний проект, від якого працюю. Щоб отримати роботу, подала резюме та пройшла співбесіду англійською мовою. Мама в це спочатку не повірила. Коли побачила квиток, не розмовляла три дні. Бабуся плакала. Але зрештою родина підтримала.
Усі звикли асоціювати Ірак із війною. Насправді, там досить безпечно. Вибух почула лише раз, коли бомба впала за 20 кілометрів від нас.
Організація орендує для лікарів два будинки з усіма зручностями. А все необхідне можна знайти в супермаркетах — українські шоколадки, соки, морозиво, масло, олію. Бракувало лише гречки. Її везу з України.
Ірак — дорога країна. Щоб поїсти в кафе, потрібно віддати близько 500 гривень. Тому сніданок і вечерю робимо самі. За обід платимо людині, яка готує для всіх працівників.
Працюю у проекті благодійної організації, що підтримують християнські спільноти.
Я — лікар сімейної медицини і психіатр. Оглядаю та лікую всіх підряд — від вагітної жінки до старого діда. Якщо не можу допомогти, направляю до необхідного спеціаліста. Більшість хворіють через психологічні травми. Багато хто втратив рідних або ж розлучився з ними. Деякі пацієнтки на прийомах плачуть, бо скучили за синами й дочками, які втекли в Європу.
Робочий день починається з дев'ятої ранку і закінчується о 15:00. Є неписане правило — за цей час кожен лікар має прийняти не менш як 23 пацієнти. Найбільше оглядала 40. Але, якщо в людини знаходжу воші чи глисти, тоді на прийом викликаю всю родину. В середньому складається з 12 осіб.
Лікарі між собою чергуються. Одні приймають людей у міській лікарні, другі — в таборах. Також є мобільна клініка. Беремо коробки з ліками та їздимо по селах. Вражає, що поряд із розвинутими містами є злидні. Люди не мають у будинках елементарних речей — ліжка чи шафи, але у всіх є великий телевізор. Деякі переселенці жили на закинутих територіях у недобудовах без вікон і дверей, світла й електрики.
По медичну допомогу звертаються християни, мусульмани та єзиди. Усі розмовляють різними мовами — курдською, сирійською, арабською. Порозумітися з ними допомагають перекладачі, які знають англійську. Більшість колег — словаки. Хоч не можу говорити, але розумію їхню мову через подібність із нашою. Є лікарі, з якими спілкуюся польською. Вивчила її в дитинстві, коли дивилася мультики на польських каналах.
Як тільки приїхала сюди, колеги попередили про обережність із незаміжніми дівчатами. Без скарг їх найкраще взагалі не оглядати. Якщо дівчина вийде заміж і виявиться не незайманою, винним зроблять лікаря. Із ним розмовлятиме вся спільнота. Щоб оглянути заміжніх жінок, спершу питаю дозволу в їхніх чоловіків.
Є люди, які звертаються за допомогою до шаманів. Відмовляються пити ліки. Одну жінку знахар побив у лікувальних цілях. Багато пацієнток-єзидок мають татуювання. Вірять, що в болючому місці вона вилікує їх. Часто на їхніх тілах я бачила крапочки чи імена коханих людей.
Важко вмовити місцевих роздягтися для огляду. Доводиться слухати через одяг.
Навіть найбідніші намагаються дати воду і щось з їжі. Спочатку було незвично пити їхній чай. Він дуже солодкий — на дно сиплять товстий шар чайних листків і цукру. Через це всі, хто сюди приїжджають, швидко поправляються. Але в місті без проблем можна піти на танці, йогу чи в тренажерний зал.
Буває, прошу поставити підпис, а людина не вміє. Або не може відповісти на питання про вік.
В Іраку почуваюся безпечніше, ніж в Україні. Здається, що більше злості й ненависті бачу, коли приїжджаю додому. Стаю вразливою до таких речей, як крики в маршрутці, штовханина в метро, бійки та п'яні люди біля кафе. В Курдистані цього немає. Можна спокійно гуляти вулицями вночі, не зачиняти двері в будинку, залишити без нагляду велосипед. Люди втрачають усе, але залишаються людянішими.
3 
35413
Коментарі