"Можете не роззуватися", — каже 67-річний Юрій Логвин, запрошуючи до своєї квартири в письменницькому будинку на вулиці Гончара. У кутку, на підлозі, валяється зламана друкарська машинка 1923 року. Паркет сірий, затоптаний. На підвіконні — фарби та пляшка розчинника.
— Живу, як Діоген, — усідається за стіл. — Ні собаки, ні кішки, навіть жінки нема. І майстерні ніколи не мав, усе робив на коліні, — каже. — Дівчата і без майстерні мені позували — і голяка, і як завгодно. Цього року ще їх не малював. Стіни не прогрілися до певного ступеня наснаги, не можу мордувати прекрасну стать, — кутається в безрукавку. — А малюю оголену жіночу натуру з 54-го. Де завгодно. В кукурудзі. В коноплях. У ліфтовій шахті, де була скляна стеля і добре падало верхнє світло.
Дружина не...
— Кажу ж, нема, — супиться. — Прогнав під три чорти. Доньку з двох років виховував сам. Уявіть — дитині 5 років. Ви йдете в дитячу поліклініку. А там сидить 20 мамаш, і ти один серед них, поц. Зараз дочка в Канаді. Знає п"ять мов, а змушена підробляти в благодійній організації.
Не самотньо вам?
— Яка самотність? У мене книжки! Шкодую, що каша вариться не три хвилини, а 30. Що картоплю не можна їсти сирою. Що треба чистити оселедця, прати шкарпетки... Книжка мені життя врятувала, — киває на стареньку книжкову шафу. — У 46-му році захворів на запалення легень. Плюс дистрофія. Тато з мамою взяли книжку про Палех — отаку! — і віддали в комісійний магазин. Там зараз "Домашня кухня", на нинішній Богдана Хмельницького. Продали томину і купили для мене повний набір американських ліків.
А малювати коли почали?
— В окупації — у бабусі Мокрини й діда Никона. У селі Доброполі. Там був трофейний лощений папір. А чорнило — з кольорового порошку, видобутого хлопцями з німецьких сигнальних ракет. Сині, червоні й зелені. Пізніше, в Києві, куди нас батько забрав по війні, вчителька взяла мої роботи на республіканську виставку, і я одержав третю премію. Це була ілюстрація до Гауфа, німецького казкаря, "Халіф-лелека". Вручав мені її знаєте хто? Володимир Юхимович Семичасний, тоді комсомольський діяч, а в майбутньому шеф КДБ Радянського Союзу. Грамота з автографом дяді Володі у мене є, бережу.
Батько впливав на вас?
— Він був істориком архітектури. Їздив на етюди з батьком режисера Андрона Кончаловського. Але на мене ніколи не тиснув. Я до всього доходив сам.
А як стосунки з колегами?
— Художників раніше я дуже дратував. Ще з інституту. Бо вже на другому курсі у видавництві "Веселка" видав казку "Північне сяйво". А в день захисту мав другу книжку — ефіопську казку. Мені студент-ефіоп розповів, я обробив художньо, проілюстрував. Могес того хлопця звали. Пізніше, під час якогось заколоту в Ефіопії, його вбили. І написали на трупі: "Убіт по ошибкє".
На трупі написали: "Убіт по ошибкє"
А письменники всерйоз мене не сприймали. Крім Жені Гуцала, Григора Тютюнника та Валерія Шевчука. Я міг випити чарку. Заспівати сороміцьку пісню. Це справляло враження людини несерйозної. Для більшості я був "нє то". Як казали в Москві: "Логвін, ви нєудобний!"
А в Москву що занесло?
— Тут не давали дихати, і в 70-му вирішив поступати на Вищі сценарні курси. Завідував ними великий спеціаліст із диверсій і друг Лаврентія Берії Михайло Маклярський. "Подвиг разведчика" — це за його сценарієм. Від України було сім претендентів. Перший — Василь Стус. Ми з ним зустрілися на розі Хрещатика і тодішньої Карла Маркса. Він каже: "Мій сценарій на пошті затримали і передали в КДБ". А мій пройшов. Але я дуже вільно поводився на співбесіді. Начальство вирішило, що зі мною будуть клопоти — мені потім одна дєвочка із ЧК розповідала в Москві. Пізніше я вступив у Літінститут імені Горького.
Логвин поправляє косо заломленого берета.
— Берети ношу з 58-го. Хоч, бува, чіпляються деякі. Чому, мовляв, не надінете брилик і вишиванку, а ходите в беретику, як не наш? Мені зручно, голова не мерзне.
У 60-х я вчащав у родину київського гінеколога Вилєгжаніна, — продовжує. — Він сидів з Агатангелом Кримським, той загинув на його очах, десь на етапі. У Вилєгжаніна бував один філателіст, якому я подарував гравюру. В 92-му той філателіст раптом озвався. Каже, незалежній Україні потрібні марки. Привів мене до замміністра зв"язку Стародуба, ми домовилися про серію з восьми марок на трипільську тематику. Коштували марки по-різному: від одного купонокарбованця — до десяти.
Стали заможною людиною?
— Ну да, хіба не видно, — пхикає Логвин. Іде, поклацуючи розсохлим паркетом, і вертається з альбомом. — За перших чотири марки, яких надрукували накладом 40 мільйонів, як на сучасні гроші, одержав 112 доларів 76 центів.
Зате знаменитістю себе відчули.
— У Європі під маркою мікротекстом дають прізвище автора. Я теж дуже тонко зробив підпис. Приходжу в редакцію "Укрпошти", дивлюся, а клерки сидять і з насолодою скальпелями зішкрябують моє прізвище.
Логвин сміється.
— У літописі "Війна козацька" Дорошенко — ж-жлобуватий трохи вояка, з отакою шиєю, коротким носом, — розповідає про свою серію 17 українських гетьманів. А за офіційною версією — лицар. Хоча цей лицар, узнавши, що дружина стрибнула в гречку з його, як тепер сказали б, ад"ютантом, кинув війська, які вже перемогли російських воєвод на Лівобережжі, й побіг влаштовувати шахсей-вахсей коханцям.
Московські діячі спивалися, їх труїли клеврети. А українські ватажки, чи, як би тепер сказали похабно, "полєвиє камандіри"? Довбуш пішов до Дзвінки — був застрелений. Кармелюк пішов — був застрелений. Через жінку програв Україну Дорошенко. Тиміш Хмельниченко загинув, займаючись перелюбом із дівчиною з почту своєї нареченої. Упало ядро, поламало воза, люшня розбила йому стегно, і він помер від гангрени. Тільки один з наших воїнів загинув через горілку — сотник Харко, за яким названо Харків.
Звання якісь маєте, премії?
— Жодних звань, ніяких премій, — озивається Юрій Григорович. — Перша й остання нагорода — від Семичасного за "Халіфа-лелеку".
1939 — народився в Кременчуці
1945 — родина оселяється в Києві, на Ярославовому валу
1958 — вступив до Київського художнього інституту
1968 — навчання в художніх майстернях Академії мистецтв
1971 — втеча до Москви
1973 — повернення до Києва
1977 — народження доньки
1982 — одержав квартиру в Києві, на вул. Гончара
1989 — роман про терористів-асасинів "Таємниці одного діаманта"
Із 1959-го по 2006-й написав кілька романів, проілюстрував сотні книг. Автор найбільшої серії поштових марок України.
4 
1
Коментарі