59-річний Михайло Ферар із села Кунин Здолбунівського району Рівненщини знайшов сестру Юлію через 45 років. У дитинстві його на виховання забрали роми з Молдови. Через те в селі Михайла називають циганом. Він смаглявий, має темне волосся, карі очі.
— Рідної матері не знав, — запрошує на подвір"я. — Вона народила мене дівкою. Батьки через це вигнали з дому. За півроку захтіла вийти заміж за односельчанина. Той сказав, що візьме, якщо дитини позбудеться. Мама кинула мене на рейки під потяг. Неподалік у кибитці їхали роми. Циган Дмитрій Ферару витяг мене з-під поїзда.
Михайло заколов кабана і обсмалює його на дворі газовою горілкою. Старший син Юрій, 38 років, допомагає перевертати тушу. На морозі обидва тупцяють, щоб зігрітися.
— Той циган забрав мене до себе. Він мав чотири сини від двох дружин, я став п"ятим. Брати мене не любили. Заставляли коней чистити, латати їхній одяг, а самі байдикували. Я часто голодував, бо хліба на всіх не вистачало.
Щозими табір повертався до рідного села Михайла — Сипотень Келерашівського району Молдови.
— Мій батько-циган так постановив. Хотів, щоб мати бачила мене. Я був знайомий з нею, але не знав, що вона мені рідна. Звали її Профирія. Мала дочку Юлю. Якось, доки коней чистив, брати все з"їли, мені нічого не залишилося. Я пішов по хатах просити. Якась жінка подивилася на мою латану одежину, схлипнула і винесла цілу буханку. Думаю, що то моя мати була. Я взяв хліб, ламав руками і їв. Боявся, що як принесу у табір, то відберуть.
Дмитро навчив названого сина ковальства.
Ламав руками хліб і їв. Боявся, що відберуть
— Коли мені було 14 років, батько помер. Перед смертю сказав, що він мені не рідний. А мати моя в селі Сипотень живе. Я пішов до матері в сім"ю, хотів пожити в них, — утирає чоло Ферар. — Через мене щодня були сварки. Не так ступив, не так глянув. Її чоловік мене не злюбив, казав, що я — зайвий рот. Добре ставилася тільки сестричка, 11-річна Юля. Доки ніхто не бачив, хліба мені давала. Я вернувся до табору, але й там брати мене не приймали. На якійсь станції ускочив у поїзд і поїхав.
Мовчки збиває сніг із чобіт, очей не підводить. Із хати виходить дружина, 58-річна Віра Пилипівна.
— Міша приїхав до нас 1965 року. Став шофером, возив молоко на маслозавод у райцентр. Там познайомилися. Я вийшла за нього заміж у 16 років, йому було 17. Батьки забороняли йти за цигана. А я не побоялася. Зараз двох синів маємо, Юру та Сергія. Ще один, Микола, шість років назад помер від інсульту.
Витирає очі хустинкою.
— Після його смерті я захотів знайти сестру Юлію, — каже Михайло. — Пам"ятаю, у неї весь ніс у веснушках був. Подзвонив у сільраду в Сипотень. Там сказали, що вона виїхала до Кишинева. У травні написав у телепрограму "Ключовий момент". За місяць прийшла відповідь: сестру знайшли.
У вересні 56-річна Юлія Тимошина побачила сюжет і зателефонувала на телеканал.
— Нас запросили до Києва, на зйомки до кіностудії Довженка. Поселили в якійсь квартирі, там було все — від пральки до праски. Шоу знімали кілька годин. Нас зачинили в окремій кімнатці. Навіть до туалету без дозволу не пускали. Від стресу в мене піднявся тиск. Довелось викликати за куліси "швидку", — розказує Віра Пилипівна.
Юлія Тимошина на зустріч узяла доньку Наталю. Обоє плакали, коли побачили рідню.
— Гостювали в нас день, — шкодує Віра Пилипівна. — Наталі треба було вертатися на роботу. Але після Нового року з Мішею поїдемо до них у Молдову. Вже зробили закордонні паспорти.
Ферари мешкають у новому будинку, який звели на місці старої хати Корніюків. Поряд живе із сім"єю син Сергій, 30 років.
— Маємо трьох онуків, для них і господарство тримаємо, — каже Михайло Дмитрович. — Ще є кобила Красавка, трохи городу та кілька свиней.
2 
1
Коментарі