63-річна Марія Козіна живе в селі Широка Гребля Хмільницького району на Вінниччині. Звідси родом її мати, Ганна Ткач. Про батька нагадує лише запис у метриці. Жінка народилася у селі Тюрниць неподалік Відня в Австрії. Ім"я батька — Альберт Гупполь — переінакшили на Олексій.
— У 1942-му маму фашисти погнали в Німеччину, — розповідає Марія Олексіївна. — Їй тоді було 20 років. Вистроїли в ряд, хазяї вибирали їх, як худобу на базарі. Маму взяв до себе Альберт. У нього доїла корови, прибирала двоповерховий будинок і дивилася за дітьми. Франику було сім років, а Гелі — три. Мама добре ладила з жінкою Альберта Юлею. Та була портніхою, гарно шила. Якось вона оступилася на східцях, упала і перебила позвоношник. Мама робила їй масажі, розтирання. Помираючи, Юля нікого до себе не підпускала, хотіла тільки мами. А чоловікові сказала: "Нікуди не відпускай Ганю. Краще за неї дітей ніхто не догляне".
Юлія Гупполь померла 1943-го. Ганна втекла до інших господарів. Австрієць розшукав її, забрав додому.
— Мама не хотіла до нього іти, — продовжує Марія Олексіївна. — То він підклав під подушку пістолєт і заявив у поліцію. Говорив, що хотіла постріляти його і дітей. Маму посадили, а він щодня ходив до неї на свіданія, просив, щоби доглядала дітей. Потім сказав: або підеш до мене, або здам у плєн. Мама погодилася. Через місяць вона стала примушеною жінкою.
Від Гупполя Ткач народила доньку.
— За три дні до Побєди я появилася, — каже жінка. — Мама не думала їхати додому, але наприкінці 1945-го радянські вояки забрали нас у табір як зрадників. Тримали там півроку. Мамі дали "путьовку" в Рязань. Вона пожувала бумагу, щоби не можна було прочитати, а в комендатурі сказала, що це я, мала, спортила. Поїхали в Україну.
Додому Ганна Ткач повернулася у серпні 1946-го.
— Старші сусіди з мене досі сміються, — говорить Козіна. — Казали мені "ком, ком", а я йшла до них. Коли підросла, все плакала, що не маю тата. Бідували дуже. Мама поставила невеличку хатину. Була там лише лежанка і лавка. І фотографія батька на стіні. З лісу дрова носили. Бувало, прийдемо — змерзла на кістку, бо ні рукавичок, ні теплих штанів, одні кирзові чобітки. Мама вийдуть із хати, а я сидю й плачу. Із тої злості повиймала очі з батькової фотографії. Мама б"ють мене, сварять, а я кажу: нащо мені батько на карточці, як його нема.
Пенсіонерка хоче розшукати зведених брата і сестру.
— Скільки дивлюся передачу "Жди меня" — стільки плачу, — схлипує. — Батька вже, певно, нема. Мама померла шість років тому, мала 80 років, а він був старший років на 10. Як зараз бачу перед собою тата на фотографії. Якби вміла малювати, то змалювала б. У мене старший син Саша — його копія: і залисини, і брови, і очі… Треба було замолоду шукати його. Але я малограмотна, усе життя проробила дояркою в колгоспі. Не знала, куди стукати. А тато шукав нас. Мамина напарниця, з якою вони сапали на полі буряки, казала, що в 1950-х на сільраду приходило письмо. Но ніхто нічого не сказав.
Або підеш до мене, або здам у плєн
У 20 років Марія Олексіївна вийшла заміж за односельчанина Петра Козіна. Від нього народила синів Олександра, Степана, Олега і двійню Євгенію та Галину. Чоловік 12 років тому впав на фермі й осліп. Жінка отримує пенсію учасника війни — 830 грн.
Каже, що на згадку про батька береже чорну хустку.
— Коли нас відправляли з Австрії, батько зняв з пальця обручку, — згадує. — Те кольцо мама довго берегла. Аж коли мені було 16 років, продала його. За виручені гроші купила биті валянки і чорну хустку з квітками. Краще б я була боса походила, а пам"ятку про батька мала.
1945, 6 травня — Марія Ткач народилася у селі Тюрниць неподалік Відня в Австрії
1946 — разом із матір"ю Ганною Кононівною повернулася у с. Широка Гребля Хмільницького р-ну на Вінниччині
1966 — вийшла заміж за односельчанина, дояра Петра Козіна
1968 — народила сина Олександра, за два роки — Степана
1976 — народила двійнят Євгенію та Галину; у 1985-му — сина Олега
1996 — чоловік упав на фермі, осліп
2002 — померла мати
Має чотирьох онуків
8 
35413
Коментарі