Коли гарна погода, 30-річна Євгенія Теслюк катає туристів на бричці довкола Олеського замку. Це —на трасі Львів–Київ. Дорослих возить за 5 грн, дітей — за три.
— Прета, тпррр, — тягне Женя на себе шлеї коня, зупиняючи червону металеву бричку. Там, на лавках, застелених велюровими покривалами, сидить компанія поляків. — Дзєнькує, проше паньства.
Усі думають, що я хлопець, — сміється Женя, зістрибуючи з брички. На жінці вишиванка, сині шаровари. Волосся заховане під козацькою шапкою. — Просто в мене костюм такий. Сама шила! — розтягує шаровари, наче спідницю. — Я народилася в Ташкенті, але в душі — українська козачка. Правда, схожа?
Від українок Євгенія відрізняється хіба що акцентом, але не узбецьким, а польським.
— Чотири роки в Польщі жила, — пригладжує гриву кобилі. — Працювала вихователькою в садку для незрячих дітей під Варшавою. А з Узбекистану виїхала в 12 років. Батьки відправили до харківського ліцею, бо у Харкові жив мій дядько. Потім навчалася в педагогічному коледжі. Познайомилася з сестрами-монахинями, які запросили до Польщі.
Женя катає туристів три роки. Разом із нею працює її чоловік Мечислав. Теж одягнений козаком, продає туристам "привілеї" — папери, схожі на грамоти, які колись дозволяли шляхті без мита їздити Галичиною.
— Мечислав зараз удома, — каже жінка. — Погода не для екскурсій, небо затяглося хмарами. І мене відмовляв їхати. А я не послухала: ану, якихось пару гривень зароблю. Хочете, вас покатаю?
Сідаємо на місце візника.
— Вйо, — Претта поволі везе нас парком.
Шлюб брали у Ташкенті
Женя розповідає, що Мечислава знайшла в Любліні.
— Із двома подругами з коледжу поїхали до Люблінського замку. І познайомилися з трьома парубками. Мечислав — поляк, але родився на Тернопільщині. Претта, донечко, повертай, — гукає кобилі. — А шлюб брали в Ташкенті. Моя мама, Тетяна, уперше побачила його на весіллі. Мечислав їй сподобався — такий гарний, освічений. У Любліні університет філософії і теології закінчив, чотири мови знає, — каже гордо.
Теслюки мешкають за триста метрів від Олеського замку.
— Раніше в селі Ожидів жили, — розповідає. — Щодня до Олеська вісім кілометрів їздили. Але два роки тому в бричку, у якій їхав чоловік, врізалася іномарка. Я якраз залишилася вдома. Мечислава скинуло в рів. Бричка поламалася, коня потовкло.
Родина вирішила будуватися ближче до замку. Взяли у банку кредит.
— Зараз живемо у вагончику, але за рік-два будемо вже мати хату, — мріє Євгенія. — Одноповерхову, цегляну, з мансардою. Після роботи до ночі з майстрами працюємо. 4-річного сина Михайлика мамі віддали. Коли мій тато помер, вона переїхали в Ожидів. А чоловікову маму, Яну, до себе забрали. Свекруха лежача — має туберкульоз кісток.
Претта пофиркує.
— У Ташкенті на іподромі я з шести років займалася, — заспокоює її Євгенія. — А Мечислав страшенно замки любить. От і придумали собі бізнес, тільки грошей спочатку не мали. А три роки тому сестра Єлена, старша від мене на 10 років, подарувала нам двох коней — Претту і Пріму. Вона стюардесою в Ташкенті працює. За Претту дала 950 доларів, за Пріму — 750. Недавно Єлена в гості до нас приїздила.
Жінка "паркує" Претту біля металевих воріт замку.
— Мечислав накаркав: буде дощ, — зітхає, дивлячись на хмари. — Заробила сьогодні 13 гривень. Зате минулої неділі 70 набрала.
1976, 15 квітня — народилася в Ташкенті (Узбекистан)
1988 — переїхала вчитися до Харкова
1995 — помер батько Валерій
1998 — закінчила педагогічний коледж у Харкові, поїхала до Польщі
2001 — одружилася з тернополянином Мечиславом, оселилися в селі Ожидів Бузького району на Львівщині
2002 — народився син Михайлик; сестра-стюардеса Єлена подарувала подружжю коней Претту і Пріму
2003 — зареєструвалася приватним підприємцем
2004 — почала будувати хату біля Олеського замку на Львівщині
2 
1
Коментарі