У єдиній кімнаті помешкання Лесі Ґонґадзе, 64 роки, у Львові на стінах висять фотографії сина Георгія. Цокає антикварний годинник. Під вікном стоїть кабінетний рояль.
— Це віденський "штайнгофер", довоєнної роботи. Займає півхати. Хочу його віддати в музей чи в Олеський замок. Минулого тижня хотіла пересунути, підняла кришку, — Леся Ґонґадзе торкається пальцями інкрустованих слоновою кісткою клавіш. Рояль розстроєний. — А він як бахне мені по пальцях, — показує чорний ніготь на великому пальці правої руки.
Леся Теодорівна готує чай за круглим столом.
— Учора мені передали молока, сиру, сметани. Я накрутила налисників. Мама любила пекти налисники з рисом, морквою, рідше — із сиром чи м"ясом, — згадує жінка. — Мені такі страви вже шкодять — розростаюся, як старий дуб. Як маю тиск 110 на 60 — п"ю на день одну каву. А як до 180 підскочить, то не варю.
По господарству Леся Ґонґадзе порається сама.
— Сусідів не кличу. У сім"ї було троє дітей, нас не цяцькали. Мама казала: "У мене грошей нема, не пошлю тата красти. Виростеш, вивчишся і купиш собі ковбаси". Пам"ятаю, вона міняла тарелі на харчі на Краківському пляцу, за Оперним театром. Там смажили пахучі ковбаски, котлети. Мама казала: "Я тобі того не куплю, бо в тих котлетах є діточі нігті". Після війни був голод. Не раз із братами лягали спати, а животи боліли з голоду.
Святий Миколай до вас приходив?
— Мама брала в церкві вбрання священика і переодягала двірника на Миколая. Я мріяла мати пухову шапку, ангорову, за сто рублів. А мама купувала найдешевші цукерки і пакувала в коробочки.
Зі старого креденсу знімає коралі.
— На Миколая їхала трамваєм із Привокзальної. Усе зупинилося, аварія була якась, — розповідає. — Вийшла біля парку культури, стала коло входу. Піднімаю очі — щось блищить на гілці. Підходжу ближче, а то коралі. Миколай для мене повісив, — перебирає пальцями камінчики під малахіт. — Від прабабці в мене справжні коралі залишилися — червоні, дрібні.
Показує фото матері Ольги Корчак.
— Мама модна була, капелюшки носила. І я без капелюшка не виходжу. Пам"ятаю, п"ятирічною стояла під 22-м будинком на вулиці Лисенка, де ми жили. Польки йшли до костьолу — у блискучих мештиках, шовкових панчошках із чорними стрілками, жабо. Я собі думала: "Боже, коли я стара стану, щоби так убратися".
Гостей часто приймаєте?
— Ні, майже ніхто не заходить. Гія нікому не потрібен. Навіть чорні від алкоголю сусіди дивуються, як довго тягнеться справа. Я вам кави зварю, — підхоплюється.
Майор Мельниченко телефонує вам?
— Микола був минулого Різдва. Він справжній український офіцер, правдивий мужчина, — меле електичним млинком каву на кухні господиня. За дві хвилини приносить джезву. — Нова влада нічого не змінить у моїй справі. Віктора Ющенка я поважаю. Але що він зробить із таким народом? Навіть на роковини Голодомору, попри жалобні свічки, біля пам"ятника Шевченкові весільні кортежі кружляли.
Я мріяла мати пухову шапку, ангорову, за сто рублів
Часто виїжджаєте зі Львова?
— Отримала, певно, 95 запрошень на судові засідання, — виймає з шафи портфель, показує запечатані конверти. — На 13, 27 грудня. Звідки в мене гроші що два тижні їздити до Києва?
Із невісткою часто спілкуєтеся?
— Ні разу за сім років, — кришить кекс із родзинками. — Її діти навіть не знають мене. Думала, пектиму їм пляцки, водитиму на танці, на музику. Але Господу потрібно забрати все.
Бере з полиці велику пошарпану книгу — довоєнне видання Святого Письма в малюнках:
— Георгій знав цю Біблію напам"ять. Читати польською навчився від мене. Друзі його кликали як грузинська бабуся нарекла — Гія. А батько Георгієм називав — ім"я зобов"язує бути чоловіком.
Новий рік із ким зустрічатимете?
— Сама, як і Різдво, і Великдень. Двоюрідні сестри стороняться. Після зникнення Гії вони ще двох синів похоронили.
1943, 2 липня — Леся Корчак народилася у Львові
1966 — закінчила Львівську зуболікарську школу, 5 листопада — одружилася з архітектором Русланом Ґонґадзе, виїхала до Грузії
1967 — потрапила в автокатастрофу, повернулася на лікування в Україну
1968 — як медпрацівника з військами направили до Чехословаччини, комісували через хворобу; виїхала у Тбілісі
1969, 21 травня — народився син Георгій
1986 — помер батько Теодор; за рік — мати Ольга
1992 — повернулася в Україну; за рік помер колишній чоловік Руслан
1997 — у Георгія та Мирослави Ґонґадзе народилися доньки-близнючки Нонна і Соломія
2000 — зник син Георгій
2001 — Мирослава, Нонна та Соломія Ґонґадзе виїхали до США
3 
1
Коментарі