— Лікар за три години до смерті вийшов до нас і сказав: він поїв і це добра ознака. Знав, що Олег за кілька годин помре. Не взяв у нас грошей. Просто хотів, щоб ми від'їхали й відпустили його, — розповідає режисер 58-річний Сергій Проскурня.
17 грудня торік він втратив друга 65-річного Олега Лишегу. Поет і перекладач помер від пневмонії.
— На роковини зібралися друзі й родичі, — говорить Сергій Владиславович. — Зранку ходили на службу в церкву і на цвинтар. Потім був поминальний обід. Похований він у місті Тисмениця на Івано-Франківщині, звідки був родом.
Пам'ятник поставлять влітку.
— З Олегом познайомилися, коли він працював декоратором на кінофакультеті Київського театрального інституту. Заходжу в навчальну кіностудію, а серед декорацій сидять двоє — Олег і поет Микола Воробйов. На бочці з пап'є-маше розклали газету "Правда України". На ній лежить золотиста скумбрія холодного копчення. П'ють страшну гидоту. Це була не казьонка, не самогонка. По запаху — схоже на розбавлений білим міцним денатурат. Через багато років Олег написав п'єсу "Друже Лі Бо, брате Ду Фу". Я поставив за нею виставу, якою ми почали заробляти гроші за кордоном. У 1990-х привозили валюту.
Побували в багатьох країнах Європи. Олег мав звичку входити у води будь-яких водойм, де б він не був. Будь-якої пори року. Ми купалися в Балтійському морі при температурі мінус п'ять і шаленому вітрі. Взимку 1994 року застряли в Мюнхені. Гроші закінчилися, а виступи наші відмінили через снігопад. Річка Ізер замерзла, по кризі ходили лебеді. Олег набирав булочок із готелю й ходив годувати лебедів. Тоді вирішив писати один вірш на рік. Але цей вірш виходив досконалий.
На похороні я сказав розпоряднику, щоб нічого не говорив. Ми самі розберемося. Був дощ. Почали опускати труну, коли Дарка (Дарія Ткач, дружина Лишеги. — "ГПУ") каже: а чого ніхто нічого не говорить? Він уже був унизу, і ми почали щось говорити. У всіх було заціпеніння. Він хворів багато разів. Але ніхто не думав, що помре так швидко.
— Лишега — єдиний український поет, який отримав нагороду американського ПЕН-клубу за збірку "Вибрані вірші", — каже співак і композитор 65-річний Віктор Морозов. Нині живе у Вашингтоні. — Ми оселилися в одній кімнаті гуртожитку на Погулянці. Вивчали англійську філологію у Львівському університеті. Познайомилися з Грицьком Чубаєм. Він жив неподалік.
Довкола Грицька утворилося напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів. Ми робили літературний самвидавний альманах "Скриня". Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська. Олега назвав генералом. Відтоді ми його так і кликали.
— 1972-го нас з Олегом відрахували з останнього курсу університету, коли ми вже писали дипломну роботу, — говорить Віктор Євгенович. — Тоді прокотилася хвиля дисидентських арештів. У декого із затриманих знайшли наш альманах "Скриня". Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу.
Останніми роками ми разом із Костем Москальцем проводили ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод було у вересні торік. Олег занурився і наловив нам на вечерю раків. Через кілька місяців його не стало. Ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено. Води замкнено назавжди.
4 
1
Коментарі