Колишній сотенний Української повстанської армії Мирослав Симчич, 85 років, сидить на кухні київської "готельки". Він приїхав із Коломиї на Івано-Франківщині — гостює у старшого сина Ігоря.
42-річний Ігор прибирає посуд після сніданку. Батько згадує про вчорашню зустріч на телебаченні з ветеранами Другої світової війни, на котру його запросили із Секретаріату президента.
— Я не сказав нічого. Тільки на виході спитав президента: чому в нас досі моляться на Росію? Президентові неприємно було це слухати. Конкретно нічого мені не відповів. З військами НКВД ми билися на смерть. А із фронтовиками ніколи не мали ані сварки, ані бійки. У Коломиї на збори ходимо один до одного.
Ігор розповідає про батькове село, Вижний Березів. Навіть за радянської влади в ньому не існувало колгоспу.
— Обидва мої діди були опришками, — додає Мирослав Васильович. — Татового тата вбив австрійський батальйон. А мамин утік у Америку, ще й заробив там гроші. Приїхав, купив землю й був добрим ґаздою.
Дядько Симчича по матері, Гриць Голинський, за часів визвольних змагань 1917–1921 років був командиром Гуцульського куреня. В Делятині йому встановлено пам"ятник.
Симчичу також встановили пам"ятник.
— У Коломиї, 5 січня. Запропонував колишній депутат Верховної Ради Василь Ткачук. Його підтримав голова райдержадміністрації. Досить гарний пам"ятник, із граніту. Хоч я про це нікого не просив, — каже Мирослав Васильович.
Воював Симчич-"Кривоніс" у лавах УПА 6 років. Згодом у радянському ув"язненні провів 32 роки, 6 місяців і 3 доби.
Може, краще пенсію підняли б чи квартиру дали?
— Мені давно однокімнатну в Коломиї дали, щоб із Запоріжжя переїхав, — каже. — У Березові вулицю назвали моїм іменем. І в Космачі, де був найвідоміший бій. До 1945-го більшовицька нога туди не ступала. Але це їм надоїло, зібрали більшу силу. "Ванька", — каже про більшовиків, — почав гуляти: самогон шукать, бабів ґвалтувать. Тоді наші взяли їх в оточення й молотили три доби.
Більшовикам прислали підкріплення. На підходах до Космача упівці зробили засідки. Сотня Симчича прикривала дорогу з боку Коломиї.
— З усіх сторін гори, а на закруті, на річці — міст деревляний, — згадує він. — Махом його розкидали, засіли й чекали до ранку.
А мор-р-роз такий, ну як на зло. Їде один студебекер, інший... Усередині колони — легковушка, з генерал-майором Сєргєєм Дєргачьовим.
Розвідку енкаведистів повстанці пропустили без пострілу. Решта сформувалася в пішу колону.
— Розвернутися їм нікуди, — енергійно каже Симчич і креслить на столі уявні схеми бою. — Відси ми б"єм і відти — б"єм. За 2,5 години ми їх там всікли всіх. Крім генерала Дєргачьова і начальниці санчасті дивізії, що з ним була в легковушці, загинули ще 376 енкаведистів. А 50 важкоранених в Коломиї і Станіславі померли в шпиталях.
Мирослава Симчича арештували 4 грудня 1948-го.
— Лишилося нам до криївки кілометрів чотири, — згадує він. — Аж вітер утих і сніг перестав. Лишиш слід до самого бункера. Рішили переждати на краю села, в одній нашій хаті...
Повстанців видала племінниця господині, яка саме нагодилася в гості.
— Ми билися від першої дня до десятої вечора. Енкаведисти запалили хату, і ми рішили згоріти. "Чернець", Томич Петро, мій односелець і ровесник, був важко поранений, — згадує Мирослав Симчич.
Коли постріли затихли, енкаведисти послали в хату дядька-сусіда. Він повитягав непритомних упівців на двір.
— Скільки я лежав на снігу, не знаю. Коли опам"ятався, вже був зв"язаний отак, — показує. — Як клубок, переплетений шнуром.
Понад два тижні з полоненим "працювали" начальники обласного КГБ полковник Сараєв і контррозвідки майор Фурманчук.
— Кожний день приходили агітувати. Кажуть: ми тебе знаємо, ти добрий солдат. Підеш із нами в полк, вибереш собі найкращих бійців. Поможеш нам добити підпілля. Пішлем тебе в Москву, в військову академію — будеш нашим великим чоловіком. Я, звичайно, згоди не дав.
Після цього почалися тортури.
— Часто били по гомілках шомполом, — показує. — Стук... Стук... "Ну што, будєшь говоріть?" Мовчу. Стук... Стук... А це таке болюче місце. Вони знову: говоріть будєшь? Мовчу. Далі б"ють, поки не підніметься температура за 40 і не знепритомнієш. Єдиним порятунком були молитви до Бога. Я просив у думці: "Господи, допоможи мені чесно вмерти". Бо як тільки видаси одного, а той видасть другого, а той ще — та й піде...
1949-го Симчича засудили до 25 років таборів і 5 — "поразки в правах".
У радянському ув"язненні провів 32 роки, 6 місяців і 3 доби
— У посьолку Мяунджа, за 800 кілометрів від Магадану, була повна сваволя блатних, — згадує. — Не працювали, били всіх, забирали пайки.
Симчич зорганізував групу, переважно з колишніх "бандерівців":
— П"ятдесятьом блатнякам поламали ребра серед білого дня, в зоні.
Адміністрація розвела ворогуючі групи по різних штрафних бараках. Але якось звела разом на роботі.
— Ми їх знову потовкли. Був уже тоді указ для лагерів: голова за голову, — уточнює. — То щоб не віддавати за якогось дурня добру голову, лишили їх трохи живими. Нас, вісьмох чоловік, за це 7 грудня 1953-го знову судили, мені додали ще 10 літ.
Симчич потрапив у табір особливого режиму в селищі Ізвєстковий. Там організував страйк, а в таборі в Широкому взяв участь у повстанні. За це восени 1955-го засудили ще на 5 років.
— Не було куди додавати, бо вже було 25, — каже. — Тому змінили режим: 5 літ "критої" тюрми.
Через рік опинився в Тайшеті, на 19-му лагпункті. Там теж панувала сваволя блатних.
— Ми поприносили з промзони все, що могли: бензин, солярку. Обступили ввечері їхній барак, облили й запалили. А самі стали кругом із дрючками, щоб ніхто не вискочив у вікна. То так вони й згоріли. Почали нас потім тягати, але свідків то немає...
1956-го вийшов указ Верховної Ради СРСР, за яким переглядали політичні справи. Але Симчича на волю випустили аж 1963-го, із забороною повертатися в Західну Україну. Він приїхав до Запоріжжя, де влаштувався на "Запоріжсталь".
— У цех ремонту мартенівських печей, — уточнює. — Пекельне місце. А на квартиру до весни пустила жіночка-квартальна з посьолку Запоріжжя-Ліве.
Ще до приїзду туди, згадує Мирослав Васильович, написав матері листа.
— Мамо, кажу, — я звільнився, треба починати жити. Там немає якоїсь дівчини, щоб дала згоду вийти за мене заміж? Мама відписала: "Миросю, всі твої ровесниці давно повиходили заміж. А молодим, що підросли, ти вже старий".
Була у вас до табору дівчина?
— Більше ніж треба. Але дівчина тогди тримається хлопця, коли він із нею. Коли вона має якусь надію. А як попав у тюрму, то мені з тих дівчат ні одного листа ніхто за 15 літ не написав.
По весні хазяйка нагадала, що треба шукати нове житло. Її донька повела Мирослава до подруги.
— Йдемо. Я дивлюся — дівка як дівка. Порядна чи не порядна? А хто її знає? Я ж на неї якось раніше уваги не звертав, ми в різних змінах працювали.
Симчич мрійливо усміхається.
— І я їй кажу: "Раїсо Андріївно, якщо на квартирі мене приймут, ви зо мною підете?" Вона питає: "Куди?" Я кажу: "Як куди? Куди я, туди й ви". Вона трошки подумала та й каже: "Піду!" А я знов: "А ви знаєте, з ким ви йдете?" Каже: я вас бачу довгий час як порядного чоловіка. "То ви не всьо бачите. Зо мною ви можете зайти в тюрму, в Сибір, куди угодно. А добра вам не обіцяю, бо сам його не чекаю". Вона так трохи подумала, та й каже: "Шо Бог дасть, то й буде". Я кажу: "То пішли!" Домовилися про квартиру, на другий день стали жить. Та й по сьогоднішній день. Одного сина, оцего, що тут є, ми нажили, ще як я був на волі. А другого, меншого, вже в Мордовії на побаченні.
За що вас вдруге заарештували?
— Ще Микита (Хрущов. — "ГПУ") підняв був кампанію, що "ніхто не забутий, ніщо не забуте". Справа про той бій під Космачем закрита не була. От про мене й згадали. У них ще був цілий ряд незакритих справ, тож пропонували взяти їх на себе і покаятися на відкритому процесі. Я відмовився. Ну, й пішов ще в табори на 17 років. Дружина ждала. Працювала на "Дніпроспецсталі", в електроцеху. Була в молодості комсоргом цеху.
Зараз чим займається?
— Зараз вже старенька бабуся, займається по господарці. Гени в неї сільські, хоч і народилася в місті. Коло моркви чи петрушки так ходит, як коло рідної дитини. У неї кожна курка має свою назву — та рябенька, та сяка, така. Має кілька курей, троє індиків. Минулого року було їх аж 20.
Онуки є?
— Є! П"ять! Троє хлопців, дві дівчини. Всі в Києві живуть. Але до діда приїжджають.
Питаю Мирослава Васильовича про здоров"я.
— Дві виразки шлунка, — карбує Симчич. — Радикуліт, ще колимський. Поліартрит. Гіпертонія. Цілий букет болячок, котрі то таблетками глушу, то сяк, то так. Думаю: та що, я повинен здатися? Із палкою ходити? Чи з тим слуховим апаратом — це ж такі коням дають, щоб не полошилися, — сміється. — Я його купив, але закинув у шафу, хай там лежить.
Не п"єте, не палите?
— Я вдався в маму, — жартує. — Вона не пила й не курила. І я теж.
Скільки боїв на вашому рахунку?
— 1968 року моя карна справа мала сім томів. То там нарахували 42 бої. Але сказати по правді — то їх є більше, за 6 років війни було всього. Як не ти б"єш, то тебе б"ють. Спокою нема ніколи.
На Героя України не висували?
— Мені це ні до чого. Я радий, що є Україна. Кажуть, що вона погана, що вона не треба така. Я згідний з усім цим. Але вона наша, — Симчич одразу суворішає. — А чому вона погана? Бо ми погані! Якби ми були хороші, я думаю, була б добра й Україна. Я на молодих надіюся. Нам вибачте — ми що змогли, те зробили. Далі — ви.
1923, 5 січня — Мирослав Симчич народився в с. Березів Вижний, нині Косівського р-ну Івано-Франківщини
1944 — закінчив старшинську школу УПА в Завоєлах
1945 — керував сотнею в бою під Космачем
1948 — останній бій і полон
1963, 7 грудня — звільнився з мордовських таборів
1964 — одружився з Раїсою Мороз; за рік народився син Ігор
1968, 28 січня — арештували
1971 — з"явився на світ син Мирослав
1985, 30 квітня — звільнився
1996 — переїхав із Запоріжжя до Коломиї
2008, січень — встановили пам"ятник у Коломиї
2 
1
Коментарі
6