63-річна Леся Гонгадзе живе в центрі Львова в однокімнатній комунальній квартирі свого брата. До дзвінка на вхідних дверях прикріплена записка: "Тисніть сильно".
— Добре, що ви зранку прийшли, по обіді мені на роботу, — пані Леся відчиняє двері у хатньому халаті. Із загального коридору заходимо у кухню, у ній — ванна, відділена льняними шторами.
— Надумала ліниві вареники робити, — показує на миску з тістом. — Сир у холодильнику залежався, додала до нього яйця, муку. Завжди готую таке, щоб швидко. Ви проходьте до покою, я зараз.
Півкімнати займає старий рояль. На стінах — фотографії сина Георгія. На етажерці виставлені його журналістські посвідчення. На полиці антикварного серванта стоїть коричневий черевик.
— Це Гії, — пані Леся перевдягнулася у смугасту трикотажну кофту й довгу чорну спідницю. — Бачите, він ніби приплюснутий. Георгій займався бігом у взутті на шипах, тому мав специфічну стопу. Я знаю стопи свого сина краще, ніж своє око. На упізнанні таращанського тіла я бачила зовсім інші ноги.
У мене були важкі роди
Схиляє голову і втомлено зітхає. Каже, що вже не має сили їздити до Києва на судові засідання.
— Там дуже маленька кімнатка. Повно людей, пахне парфумами, потом. А в мене астма, алергія. На запахи і на брехню, яку там чую. На таращанському тілі я бачила поранення на лівій руці, а в мого сина металеві осколки були у правій, — розтягує склади. — Я чомусь завжди забуваю це сказати пресі. А в суді моїх слів не беруть до уваги.
Маєте у Львові багато родичів?
— Це не важливо, — каже різко. — Вони від мене відмовилися. Чотири роки тому вбили мого 17-річного племінника Миколку, сина двоюрідного брата. І тепер вони бояться, — пояснює. — Я їх розумію.
А з онуками контактуєте?
— Не чула їхніх голосів уже п"ять років, — зітхає. — Після того, як Мирослава забрала їх до Америки. Вони не приїжджають і не дзвонять. Я розумію, невістці там тяжко одній з двома дітьми. Вона не має ні статусу вдови, ні розлученої.
Пані Леся живе на зарплату санітарки. Працює молодшою медсестрою в інфекційній лікарні. Пенсії не має, бо не отримала громадянства України.
— Займатися цим не можу, — зізнається. — Треба їхати в Грузію, а це недешево. Та й не хочу з країни виїжджати. Адже нема мами — нема проблеми.
Господиня несе в керамічних горнятках чай.
— Я звикла жити скромно, — каже. — Коли в 50-му пішла до школи, із сорока дітей у класі тільки троє були зі львівських сімей. Решта — вихованці сиротинців. Я жила в постійному страху, що й моїх батьків може не стати.
Розповідає, що вдома часто не було чого їсти. Вона і двоє братів — Богдан і Зеновій — не раз лягали спати голодними.
Онуки не приїжджають, не дзвонять
— У нашому будинку жив директор м"ясокомбінату. Його донька кидала через вікно котові ковбасу. Боже, як мені хотілося тієї ковбаси! Але мама казала: "Я тата красти не пошлю". Батько тоді на радіовузлі працював, один усю сім"ю утримував. І я терпіла. Але в нас було щасливе дитинство. Мама з чорної муки ліпила вареники, робила запряжку з води і муки, вони були смачніші за будь-які страви. На Великдень батьки подарували нам сандалики. Тоді сильний дощ випав, то ми з братами босі йшли, а сандалики під пахвою несли.
А як доля звела вас із Георгієвим батьком?
— Із Русланом? — уперше всміхається. — Це була любов з першого погляду. Він закохався в мене і забрав до Грузії. Руслан був дуже красивим. Ми одружилися у Тбілісі. Я там у аварію потрапила і приїхала в Україну лікуватися. Як медпрацівника, військовозобов"язану, відправили у Чехословаччину. Там я захворіла і повернулася до Львова. Руслан приїхав за мною. "Більше не відпущу тебе", — казав.
А чому ви розлучилися?
— Це я винна. Якби мені тоді нинішній розум, були б разом. Але ми спілкувалися до останніх його днів. Руслан помер у київському онкодиспансері.
Я передчасно втратила трьох найрідніших людей, — журиться пані Леся. — 37 років тому лікарі вкрали у мене дитину, брата-близнюка Георгія. Я пам"ятаю, як сини при народженні плакали. У мене були важкі роди, і коли я опритомніла після наркозу, медики сказали, що одне дитя померло. Але ні тіла, ні документів про смерть не показали. Тепер утратила і Георгія, — каже схвильовано.
Береться за голову. Перепрошує, бо не має сили говорити.
— Знаєте, я не прагну ні в кого витиснути сльозу, — каже на прощання. — Я сильна жінка, і мене не треба жаліти. Бо де є любов, там і ненависть. Спочатку мене всі любили. А тепер закидають, що маю якийсь матеріальний інтерес. Я з такими людьми не церемонюся. Кажу: "А ви продайте свою дитину на запчастини, і матимете мільйони. Будете тоді щасливі?" Цих слів усі жахаються. Кажуть, що я стала жорстокою.
1943, 2 липня— народилася у Львові
1966 — закінчила Львівську зуболікарську школу; одружилася з архітектором, дисидентом Русланом Гонгадзе
1968 — як медпрацівника з військами направили в Чехословаччину, комісована через хворобу; виїхала у Тбілісі
1969 — народився син Георгій
1986 — помер батько Теодор
1987 — померла мама Ольга
1992 — повернулася в Україну
1993 — помер колишній чоловік Руслан
1997 — у Георгія і Мирослави Гонгадзе народилися доньки-близнючки Нонна і Соломія
2000 — зник син Георгій
2001 — Мирослава, Нонна та Соломія Гонгадзе виїхали до США
2 
1
Коментарі