У Києві на фестивалі "Країна мрій" вперше виступила білоруська група "Троіца".
— Це найкращий продукт на експорт із Білорусі, — говорить про неї ініціатор фестивалю керівник гурту "Воплі Відоплясова" Олег Скрипка.
З лідером "Троіці" 49-річним Іваном Кірчуком розмовляємо за годину до його виходу на сцену. На запитання українською, Кірчук відповідає російською. Присідаємо на бетонному парапеті.
Застудитись не боїтеся?
— У мене навіть медичної картки нема, — музикант сидить склавши руки на колінах. — Коли був ще пацаном, батько знайшов книгу якогось польського абата й почав по ній загартовуватися. Загортався в холодне простирадло й лягав спати. Уночі від нього пара йшла. Ми над ним всією родиною сміялися. А років 15 тому в мене каміння в жовчному міхурі знайшли, поклали на операцію. Потихеньку від лікарів я почав обливатися холодною водою, і за пару тижнів каміння зникло. Тепер взимку кожен день купаюся.
Які враження від фестивалю?
— Вразила кількість народних ремесел. У мене є свій музей музичних інструментів, намагаюся з кожного фестивалю щось привезти. У минулі роки приїздив уже на "Країну мрій", придбав сопілку подвійну й духовий інструмент із гарбуза — не пам"ятаю, як називається. Якість вражає. Видно відразу, що майстер вклав душу. У Білорусі такого нема. Живе під Мінськом, правда, родина Жуковських. Четверте покоління робить скрипки, але продавати нема де та й кому. У музичних крамницях теж є народні інструменти, але це скоріше сувеніри — грати на них неможливо.
Музиканти гурту "Троіца", крім традиційних білоруських інструментів, використовують також екзотичні — голландський гонг, африканський барабан джамба, бамбуковий ксилофон.
— На багатьох інструментах не знаєш навіть як і грати, — зізнається Іван.
У нас говорять, що на батьківщині ваші виступи заборонені.
— Ми справді рідко виступаємо в Мінську, але скоріше з власної ініціативи. Міністерства культури зацікавлене в основному в попсі, бо попса збирає повні зали і гроші приносить. Фестивалів, подібних до вашого, в Білорусі нема. Тож доводиться шукати собі роботу по закордонах.
Я до школи тільки польською розмовляв
Іван Кірчук — доцент кафедри етнології й фольклористики Мінського педагогічного університету.
Як встигаєте з постійними гастролями іспити приймати?
— Ну, це вже мої проблеми, — усміхається. — Ще коли в училищі мистецтв викладав, мені кабінет дали. Я вирішив з нього білоруську хату зробити. Щоб коли студентам якийсь обряд показую, вони природно себе почували. Стіни оббив дошками, поставив піч із 1200 цеглин — все за свої гроші. П"ять років пішло на це. Побував у вашому Пирогові під Києвом — захотілося свій хоч і маленький музей зробити. До Академії наук звернувся, а в них колекція дуже скромна була. Подався додому до батька. Поїхали ми по Гродненщині по його сестрах. Розмови здалека починали: "Як господарство, як кури, як свині?". Потім наче ненароком: "А що це за рушник?". — "То тітка колись вишивала". — "Синові на виставку треба". — "Хай бярэ"...
Багато народних пісень знаєте?
— Не рахував. Взагалі у мене більш як 100 бобін, кожна по дві години. Там не тільки пісні. Є казки, легенди. Є просто розповіді бабусь про життя. Зняли навіть фільм "Сонцам асвячуся" — про етнографічну експедицію в Брестську область. Випустили диск "Століншчына" — він у в Європі 50 євро коштує. Там дуже цінується автентика.
У вас прізвище схоже на українське. Що знаєте про своїх предків?
— Я до школи тільки польською розмовляв: батько із Західної Білорусі, мама з Литви. Знаю, що прадіди були роботягами. Дід Томаш приїхав у Гродненську область з Сибіру, поставив млин. Енкаведисти прийшли за ним прямо на Великдень, усі за столом сиділи. "Ми по тебе", — кажуть. "Сідайте поки що за стіл, а я сходжу по пляшку до сусідки", — і як пішов, так його ніхто більше й не бачив. А могила його в Скриповцях: вві сні прийшов до бабусі, сам сказав.
До музики як прийшли?
— Батько був інженером-будівником. Якраз здавав новий об"єкт — Лідське музучилище. Сказав мені: "Я здаю, а ти йди вчитися". Вони з мамою 40 років у костелі співали по неділях. В училищі займався академічним співом. Після армії мріяв до консерваторії вступати. Але прийшов і злякався, що не приймуть, — руки на той момент тільки сокиру і бензопилу пам"ятали. На БАМі служив. Тому пішов до інституту культури на народне відділення.
На батьківщині ви стали відомими після успіху за кордоном.
— Виступали на конкурсі, який фонд Сороса організовував. Перемогли, безкоштовно записали в голландській студії 100 касет. Одна з них до Юрія Шевчука із "ДДТ" потрапила. Він нас запросив на свій фестиваль "Песни конца XX века". Виступали з ним квартетом. Ми співали, а він підтанцьовував.
1958, 14 вересня — Іван Кірчук народився в місті Ліда Гродненської області, Білорусь
1973 — вступив до місцевого музучилища, співав у жіночому хорі
1979 — повернувся з армії
1982 — почав викладати фольклор у Мінському училищі мистецтв, був керівником фольклорних колективів "Прадвесьне", "Бліскавіца", "Дабрадзеі", "Дзіва"
1985 — закінчив університет культури за спеціальністю "диригент народного хору"
1996 — зібрав групу "Троіца", перші гастролі в Голландії
1998 — почав купатися в ополонці
2004 — зіграв роль у дитячому фільмі "Маленькі втікачі"
2007 — група "Троіца" вперше виступила в Україні — на фестивалі "Країна мрій" у Києві та на "Шешорах" у Вінницькій області.
Зараз неодружений, від двох попередніх шлюбів має синів — 24-річного Іллю та 21-річного Івана. Живе в гуртожитку Мінського педагогічного університету
5 
35413
Коментарі