— До війни займався політичною діяльністю. Через це почалися попередження та погрози, кілька разів побили невідомі. Був змушений виїхати з міста. Півтора року подорожував Україною та Білоруссю. Щоб зекономити, пересувався автостопом від друзів до знайомих, жив у наметі, — розповідає 24-річний Дмитро Глазунов із Єнакієвого на Донеччині.
— Випадково побачив квитки на Кіпр по 400 гривень. Вирішив туди поїхати. Із собою мав лише 3,5 тисячі гривень, рюкзак, намет, килимок і спальник для ночівлі. Одягу взяв мінімум — футболки, штани, термобілизну й куртку-вітровку.
Знайомі розповідали, що можна подаватися на біженство. Звернувся у місцеву міграційну службу. Англійську знав погано — лише базовий набір слів, не міг скласти речення. Тому зі мною спілкувалися через перекладач на телефоні. Декілька годин розпитували, хто я та звідки. Із документів дав копію закордонного й український паспорт. Цього вистачило, щоб установити особу. Зняли відбитки пальців і сказали їхати в табір для біженців. Дали якийсь папірець грецькою. Уже потім дізнався, що то документ на безкоштовний проїзд. 25 кілометрів добирався автостопом і пішки.
Табір був обгороджений спеціальною сіткою, щоб не заповзали змії. На той час там проживали не більш як 120 людей. Мене поселили із трьома арабами в невеликому металевому вагончику. Всередині — два двоповерхові ліжка, малий стіл, стілець, холодильник і кондиціонер.
Раз на місяць давали 40 євро на дрібні витрати. Для біженців зробили безкоштовний проїзд на громадському транспорті в окрузі Ларнаки. Їздив купатися на пляж, гуляти містом. Але в таборі щодня потрібно було відмічатися.
Там годували двічі на день. Переважно рисом або макаронами з куркою. Я м'яса не їм, але його не було чим замінити.
За кілька місяців орендував із друзями квартиру в Лімасолі. Щоб за неї платити, підробляв прибиральником і помічником на кухні в таверні. Ходив по закинутих будівлях, яких на Кіпрі багато. Там знаходив і продавав непотріб.
У розгромленому сараї серед хламу знайшов чотири панцирі черепах, які продав по 900 гривень. Тоді не знав, що вони набагато дорожчі, один може коштувати 6 тисяч гривень. А на колишньому заводі натрапив на коробки із пляжними парасолями. Торгував ними на пляжі та стихійному ринку.
Коли друзі з'їхали з квартири, одну кімнату й диван у вітальні почав здавати за 300 гривень. На той час в інтернеті майже не було подібних оголошень. Найдешевший варіант стартував від 1000 гривень, тому ідея спрацювала. Зрозумів, що на Кіпрі тоді не було жодного хостелу. Вирішив разом зі знайомим українцем відкрити власний.
Приміщення знайшов через агентство. Це був пустий будинок на 200 "квадратів", оточений великим садом. Меблі шукав на ринку та в закинутих домах. Серед ночі перетягнув перший стіл і деякі меблі з помешкання кількома вулицями вище. Так само знайшлися штори, шафи, дверні ручки. Холодильники і перші ліжка замовляли в інтернеті.
Оформити документи й зареєструвати бізнес на себе не вдалося. На острові складне законодавство. Консультувався з різними юристами. Виявилося, такого поняття, як хостел, на Кіпрі не існує. Але можна здавати нерухомість, якщо дохід менш як 600 тисяч гривень на рік. Податок із такої суми не стягують і діяльність ніхто не перевіряє.
Зареєстрували хостел на міжнародному сайті для бронювання житла.
Постійно подорожую. На Кіпрі живу в хостелі, коли приїжджаю в Україну, зупиняюся у друзів.
2 
1
Коментарі